12

- Він не Ігнатенко, - перше заперечення, до того ж підсумоване логічним висновком. Єва вважала себе кмітливою, тому вказувала Адаму на очевидні речі. – Який він тобі брат?

- Він взяв мамине дівоче прізвище Бойчук, - він підійшов до столу, спираючись на нього дупою. – Таке прізвище носить Еліна?

- Так, - усвідомлення, що її не обманюють,  а навпаки, хочуть донести щось важливе, змусило Єву внутрішньо здригнутися. Виходило, що Ілля навмисно ввів її в оману, та з огляду на обставини і те, хто його родина  - виникало цілком логічне питання – чому? Навіщо він брехав, якщо народився із срібною ложкою в роті? – Чому він це зробив? Чому змінив прізвище? – вона ошелешено покліпала на Адама. – І про вас не розповідав… Що ви зробили?

Чоловіче чоло враз вкрилося поперечними зморшками і густою тінню непередбачуваностей – Адама звинувачували в тому, до чого він не мав жодного стосунку. Врешті, виправдовувати брата також не збирався. Коли вони довідалися про зміну прізвища і запитали, навіщо Ілля так вчинив, у відповідь почули: «Щоб не ганьбити гучне ім’я Ігнатенків своєю нікчемністю». Адам досі пам’ятав той сарказм, що наче отрута побігла по венах, бо брат зневажав його. Вважав заручником батькових статків, який боїться піти проти правил.

- Ми нічого не зробили, - він наважився на нову відвертість. – Просто хотіли, щоб він жив як усі: навчався, працював, подорожував, але Ілля обрав інший шлях. Гадав, що так піде проти системи, але вона проковтнула його.

- Про що ти? – Єва ані чорта не втямила про що він базікав і хотіла прямої відповіді.

- Єво, твій колишній наркоман. Два тижні тому він повернувся з реабілітаційної клініки.

А ось це добило її остаточно. Вона почала осідати, додибала до стільця і звалилася безвольним лантухом. Почуте не налазило на голову, в жодні ворота не вписувалося. За той час, який вони прожили з Іллею, не помічала за ним нічого дивного, а тепер Адам стверджував, нібито його брат наркоман.

- Цього не може бути… Це якийсь сюр… Я б помітила.

- Мабуть, ти і Еліна деякий час стримували його. Можливо, він навіть думав, що так позбудеться залежності, але йому не вистачило сили волі. Єво, - він поглянув на неї напрочуд пильно, ніби роздивився кожнісіньку душевну рану, - ви з ним жили добре? Він не ображав тебе і Еліну?

- Ні, - вона насупилася, бо питання було дивне, а потім згадала дещо і не усвідомлено озвучила. – Але перед тим, як піти, я стала помічати, що його дратує будь-яка дрібниця. Особливо, плач Еліни. Ми через це найчастіше сварилися.

Адам вмовк, ніби розбирав відповідь на дрібні часточки, щоб не проґавити суті, або просто давав їй час оговтатися. Просто дивився і мимовільно тонув у синіх очах. Йому не хотілося вірити, що Єва мала хоч якусь причетність до брата, але, як показали обставини, бажане рідко матеріалізується. Найчастіше, цього треба добиватися кров’ю та потом, іще видирати зубами. Чомусь він не сумнівався, що вигризатиме своє саме зубами.

- Єво, побудь тут. Мені треба вийти зателефонувати, а потім я відвезу тебе додому, - він узяв телефон зі столу і попрямував до дверей.

- Але ж до закінчення робочого дня ще довго, - зненацька заперечила вона.

Він зупинився, узявся за дверну ручку та обернувся.

- Ти зможеш думати про роботу? – сумно всміхнувся їй. Ошелешене, заперечне похитування голови його потішило. – От і я ні.

Хутко метнувши стулкою, аби вона в разі чого не помітила зайвого, Адам вийшов у коридор. Брата не було. А от кривава пляма залишилася. Щоб Єва не стала свідком його нестриманості і раптом не попросила пояснень, він збігав до ванної, набрав паперових рушників, у кухні роздобув гарячої води, та відмив кров з ламінату.

Тільки потім зателефонував батькові. Знав, що розмова вийде не з легких. Уявляв реакцію матері, коли вона побачить розтовчений писок свого улюбленця. Пояснювати доведеться довго, бо виправдовуватися перед нею Адам точно не збирався.

- Так, сину, - бадьорий голос батька звістив, що він перебував у гарному настрої.

«Зараз я тобі його зіпсую», - подумки іронізував.

- Де ти?

- В дорозі, - трохи розгубився Павло Глібович від напору сина.

- Заїдь в холдинг і забери Іллю. Їдьте додому, я незабаром також приєднаюся до вас.

- Адаме, що таке? Робочий день ще не закінчився. Він щось накоїв? – голос батька зривався тривогою, яка притаманна людині, що не чекала гарних новин.

- Так. Накоїв.

- Розказуй!

- Не телефоном. Я хочу бачити, як він виправдовуватиметься.

- Чорт! – зле і дратівливе  - ось що обпалило рота Павла Глібовича.

Адам сумно всміхнувся і вибив дзвінок. Розпанахав двері до кабінету і нарешті наважився попросити те, про що давно мріяв.

- Єво, звари нам кави.

Вона підірвалася зі стільця, поглядаючи на нього якось підозріло. Ніби хотіла переконатися чи сповна він розуму, але однаково тихенько мовила:

- Добре.

Поки Єва поралася на кухні, Адам прибрав на робочому столі, узгодив зміну планів з юридичним відділом, бо збирався розглянути договори щодо продажу пшениці і став очікувати. Єва зайшла з чашкою кави, але тільки однією. Поставила перед ним, зиркала похапцем і намилилася покинути кабінет.