11

Випадково, краєм ока, Адам побачив якийсь дивний рух. Як виявилося – то впала сумка Єви. Минали секунди, але вона не поспішала її піднімати. Він чекав. Споглядав пряму жіночу спину в дивовижній сукні сапфірового кольору, від чого її очі здавалися волошковими. Манливими, неначе погожий літній день.

Врешті-решт, коли Єва продовжила стовбичити, не рухаючись, мов древня скам’яніла статуя, Адам підвівся і вийшов з кабінету. Вріс поруч неї. В коридорі стояв Ілля. Мав вигляд покинутого пса, який вишукував господаря в кожному перехожому.

Не відводячи погляду від брата, Адам підняв сумку Єви, ціпеніючи від гніву. Він дав чітко зрозуміти батькові, що не бажає присутності Іллі в холдинзі, і тим паче на своєму поверсі, схоже, виховної бесіди з меншеньким нащадком ніхто не провів, якщо приперся сюди. Або ж провели, тільки головні тези не запам’ятав і навмисно прийшов, щоб подратувати суворого старшого брата.

Почуваючись доволі двояко, оскільки дивна мовчанка скувала їх усіх, Адам глянув на Єву. Волошковий погляд, не кліпаючи, вивчав неочікуваного гостя. Видавалося, немовби вона побачила примару.

- Єво, твоя сумка, - він простягнув руку вперед, але жінка не реагувала. Запідозривши щось зовсім недобре, Адам поклав торбу на стіл і вимогливо гримнув: - Єво, що з тобою?

Вона кліпнула. Подивилася на нього. І Адамові затерпли ноги від хвилі розпачу, що бурхливим катаклізмом зносив його з ніг.

- Він у нас працює?

Насупивши брови, розгубившись від її  слів та дивної поведінки, Адам глипнув на брата, бо втямив про кого вона питає.

- Так. Від сьогодні, - аж раптом йому сяйнуло, та й так, що здригнувся. – Ви знайомі?

Чомусь в її очах забриніли сльози. Вона спала з лиця, губи тремтіли, не здатні ронити слова.

- Він… мій… - похапцем зиркнувши на Іллю, глибоко вдихнула, а на видиху сказала. – Чоловік. Колишній, - уточнила, ніби боялася собі клеймо поставити.

Спочатку Адам прийняв відповідь за голосовий обман – ехо, яке відлунює побрехеньками, бо Єва шепотіла, але поглянувши на переполоханого брата, осягнув, що почув неймовірну істину. Страшну по своїй суті, бо ніхто з рідні не відав, що Ілля був у шлюбі і що якось спромігся склепати пречудове синьооке дівчатко. Саме усвідомлення братового батьківства - як відправну точку -  спонукало Адама до дій.

- Єво, зайди до кабінету, - наказав з притиском, з гримучим відтінком люті. – Негайно! – гаркнув, коли вона не рушила з місця.

У синіх очах спахнуло сум’яття, але наказу послухалася. Мерщій кинулася до кабінету.

- Зачини двері! – Адам обернувся, аби впевнитися, що зробить як просять.

Коли стулка зайняла місце в одвірку, він перемкнув увагу на брата. Стрімким кроком рушив просто на нього. Перелякавшись, Ілля почав задкувати, але порятуватися не встиг, вперся спиною в стіну, а за мить лікоть Адама підпер його шию, безжально знерухомлюючи.

- Ти був у шлюбі? – гарчав братові в пику.

- Так, - прохрипів той, чіпляючись за його руку. Намагався відтягти, порятуватися, проте спровокував зворотну реакцію – натиск Адама став майже смертельним.

- Еліна твоя?

Ілля насупив брови. Ледь дихав і почав хрипіти, тільки це аж ніяк не зачіпало почуттів Адама. Він чекав відповіді. Минали секунди, брат зволікав, ніби не знав про що його питають.

- То вона твоя?!

- Донька? – перепитав Ілля.

І Адама накрило. Здавалося, брат забув як звати його дитину.

- Сука! Ти клятий вилупок! Ти забув як звати твою доньку?

- Це давно було, - Ілля безпорадно виправдовувався і звивався біля стінки, як черв’як на гачку.

Такого гострого розчарування та гніву у своєму житті Адам ще не відчував. Йому хотілося прикінчити Іллю цієї ж хвилини, аби не паскудив світ власною персоною, не псував життя Єві та Еліні. Бо ж він дня не проживав, аби не написати сину повідомлення, відео дзвінки тричі на тиждень, а от зустрічі рідко – і це неабияк його гнітило.

- Боже! – він ухопив його за волосся на маківці, гатонув об стіну й відпустив, відкидаючи як непотріб. Саме з цим асоціювався у нього брат – з біосміттям, яке крім себе нікого не помічало. Заледве стримавшись, оскільки руки до скреготу в зубах просилися розтовкти братову пику, Адам за звичкою почав намотувати кола, мов звір у клітці. – Геть! І щоб я тебе на цьому поверсі більше не бачив. Будеш чіплятися до Єви – прикінчу.

На диво, брат хутко опанував себе. Зиркнув спідлоба, гірко осміхнувся та іронічно бовкнув:

- Ти її трахаєш?

Мабуть, Господь на небі бачив, що Адам по натурі своїй не був схильний до жорстокості, але навіть його терпцю не вистачило на таке. Замахнувшись, він влупив брата по пиці, роз’юшивши носа й рота.

Ілля впав. Застогнав, прикриваючи обличчя. Крізь розчепірені пальці стікали цівочки крові, крапали на ламінат, лишали сліди на щоках та волоссю.

В дитинстві Адам ніколи не чубився з молодшими сестрами та братом. Йому без зупину втовкмачували, що він старший, повинен бути мудріший, терплячіший, відповідальним за них, тому свято дотримувався встановлених догм, але в тридцять шість чаша його терпіння таки переповнилася.