10

- Ти сьогодні така гарна, - Еліна завмерла в дверях ванної, які були прочинені. Дівчинка пильно роздивлялася матір.

Єва одягла теплу сукню скроєну на запах. Спідниця досягала колін і розліталася приємним оку каскадом. Сама тканина – легка, хоч і з додаванням шерстяної нитки – пестливими відчуттями горнулася до шкіри. То була майже вихідно-парадна сукня, насиченого сапфірового кольору, який надзвичайно личив їй до очей. Єві хотілося сьогодні бути гарною. І хтозна чому. Можливо, у  всьому було винне почуття вдячності Адамові, а можливо, їй хотілося показати, що попри вбогість житла, вона все одно гарна, приваблива жінка.

Крім того, дещо сконфужений, навіть осудливий погляд зелених очей, що виражали невдоволення пошарпаним ремонтом орендованого помешкання, зародив у ній азарт. Одначе, спочатку була образа. Легко показати своє «фу», якщо не нюхав  у житті справжнього лайна. Вона намилилася знайти іншу квартиру. З двома кімнатами: одна для доньки, інша – для неї. І нарешті купити для Еліни ліжко. Оскільки була певна, що Адам не звільнить, заяви не прийме – от і все. До того ж, не вміла лукавити. Принаймні, собі точно. Їй не хотілося йти. Гарною хотіла бути. А для кого саме – ще не визначилася.

- Дякую, - вона побіжно глянула на доньку, бо підфарбовувала вії.

- Ти йдеш до Адама? – питання доньки не застало зненацька, вона чула його другий день поспіль.

- Я йду на роботу, бо працюю в Адама, - вкотре, терпляче, пояснила дитині.

Доньці дуже сподобався дядечко, у якого кололася борода і який без проблем впорався із бігунком її куртки. Бо ж інколи він заїдав.

- Еліно, йди пити чай! – з кухні долинув вигук матері.

Донька побігла, Єва тяжко зітхнула. Треба житло і треба няня. Постійно смикати матір – не вихід. Скніти в однушці, де немає місця  трьом особам, одна з яких всього лишень дитина – уже не ставало сил і  терпіння. Єва другу ніч спала на розкладачці, яку  залишили господарі квартири. Їй ламало кожну кісточку, тому що маму ніколи б на те одоробло не поклала б.

Закінчивши збори, вона вискочила з квартири практично безшумно, аби уникнути нової дози запитань. Мама з донькою не могли вгамувати цікавість після візиту Адама до них. Неньку буквально коротило, коли згадувала, як він заніс Еліну до квартири.

- Доню, який гарний чоловік, - примовляла Зінаїда Петрівна, колишній завгосп, а тепер пенсіонерка. – Давно ви з ним… Ну, того…

- Ми не з ним, мамо, - дратувалася Єва. – Він мій директор, шеф, бос…

- Ну і що? Але ж допоміг не просто так.

- Просто, - злостиво буркнула, але сама у те не вірила.

Просто так у цьому житті нічого не бувало. Єва це знала. Саме тому тремтіла душа в очікуванні зустрічі з Адамом. Чомусь її хвилювало, що він скаже, як подивиться на неї, і як тепер бути з Германом. Відгукнеться ловеласу її ненавмисний вкид чи ні?

Переступаючи поріг холдингу, вона миттю окинула фойє поглядом, вишукуючи знайому чоловічу фігуру, але Германа не було. Ну, після такого будь-який чоловік перегорів би. Кинувши звичний кивок для привітання Ганні, хутко побігла до ліфта.

Адама на місці ще не було. До восьмої тридцять залишилося три хвилини, протягом яких увімкнула комп’ютер і встигла відкрити вкладку корпоративної пошти.

- Доброго ранку.

І наче ж чекала, що почує звичне, хриплувате вітання у його виконанні, але все одно здригнулася і підскочила на ноги.

- Доброго ранку, - квакнула й затримала подих.

Адам затримав на ній погляд трохи довше від звичайного, або здалося. Може, хотілося так думати і сподіватися.

- Як Еліна? – він зняв пальто, перекидаючи на лікоть та розстібнув піджак. Краваток не носив. Ще жодного разу не бачила цього аксесуару на ньому. Але чому помітила тільки тепер?

- Легше. Дякую.

Донька не зривалася на сильні приступи кашлю, температура спала, до неї повернувся апетит.

- Коли до Григорія Аркадійовича? – Адам поставив свій портфель на стіл, продовжуючи тримати за ручку.

- Завтра.

- Добре. Я домовлюся, щоб він прийняв вас зранку. А потім чекаю на роботі.

Єва лиш покивала. З Адамом сперечатися марно. І пір’я розпускати марно. І навіщо сукню найкращу напнула? Він поводився як завжди – професійно-відсторонено.

- А зараз перегляньте мій розклад та звільніть повністю п’ятницю та суботу. Я їду до Миколаєва. Мене до понеділка не буде.

- Добре.

Коли Адам роздавав вказівки, зволікання прирівнювалося до глупства. Єва засіла за розклад, повністю розчинилася в датах, запланованих зустрічах: переносила, скасовувала, а між тим думала, навіщо йому пертися до Миколаєва. Може, мав там якусь мілфу, прекрасну панянку, якщо просить звільнити аж два дні. «Чому її сюди не перевезе?» - задалася питанням. І сама ж на нього дала відповідь: «Може, обставини не дозволяють».

- Єво! – його неголосний заклик перервав вервечку найрізноманітніших думок, які з кожною хвилиною набували незбагненних сенсів.

- Так.

- Знайдіть номер Петра Степановича і попередьте, що в п’ятницю, ближче до обіду, я буду на елеваторі.