9

Логістичний відділ знаходився на четвертому поверсі, а до зустрічі з Сидоренком залишалося майже дві години. Це був перший випадок, коли генеральний зайшов на ще якийсь поверх, крім свого. Працівники, помічаючи стрімку ходу Адама, буквально, липнули до стін, хапаючи подив і страх у рівних долях.

         Він сподівався, що застане Германа на робочому місці. Попередньо не телефонував, бо все одно той нікуди від нього не подінеться. Не звільнить сьогодні, то звільнить завтра – час уже не мав пріоритетів.

Власне, Адам не дуже добре орієнтувався в холдинзі, окрім свого поверху, а за тим довелося попитати якогось хлопчину, де знаходиться кабінет Германа Сильвестровича.

Отож, треті двері праворуч Адам відчинив без стуку і будь-якої делікатності. Герман сидів у великому офісному кріслі, закинувши ноги на стіл. Великий кабінет красномовно характеризував свого власника – жодної стриманості в аксесуарах та акцентах. Колір стін насичено-синій, білі гравюри з морськими пейзажами вдало підкреслювали глибину відтінку, надаючи кімнаті дещо інтимного підтексту. Попід вікном примостився диван молочного кольору, а ньому, насипом, барвисті подушки в геометричний принт. Адам трохи втетерів від подібних вольностей. Ніколи б не подумав, що вони настільки притаманні Герману, - навіть інтер’єр мусив кричати про його полігамність.

- Адаме… - уособлення логістичного відділу в персоні Германа спантеличено вирячило очі, бо не очікувало побачити генерального власною персоною. Чоловік відклав телефон, прибрав ноги зі столу й відірвав дупу від крісла. – Що сталося?

Іншого пояснення, як нашестя інопланетян на землю, Герман не знаходив – з’яву Адама у своєму кабінеті прирівнював саме до такого катаклізму.

- Я попереджав, що звільню тебе, якщо твої любовні ігри зайдуть дуже далеко? – Адам зачинив за собою двері, але не поспішав сідати на стілець чи диван – височів над другом, як справжній розгніваний Голіаф.

- Так, - бентежно буркнув друг, мармиза якого вкрилася тінню підозр. – І за що ти мене звільниш?

- Сьогодні моя секретарка сказала, що напише заяву на звільнення через твої домагання. А мене звинуватила в сутенерстві. Германе, - він понизив голос до втишеного рику, - у тебе є межа, за яку не можна переступати? Чи у твоєму всесвіті всі жінки тебе хочуть?

Схоже, подібної підстави Герман точно не чекав. Пещена пика втратила лиск, набула відтінку сірості і конфузу, який приплив, наче кавалок гівна до берега.

- Адаме, все трохи не так, - він вийшов з-за столу, порівнявся з несподіваним гостем і почав захищатися, активно жестикулюючи. – Я справді перегнув… Але ж нажалілася, - цмакнув скрушно.

- То вона мала мовчати і надалі терпіти тебе? Вона звільнитися хоче! Ти підриваєш авторитет холдингу! Мій авторитет! – Адам тицьнув себе пальцем в груди.

- Я просто запропонував їй розвіятися, - почав яро захищатися підбитий самолюбець. – Ресторан, спа, відпочинок удвох, але у неї якісь тупі відмазки. То донька хвора, то забрати доньку, то в крамницю треба… Я думав, вона роботу втратити боїться.

- У неї справді донька хвора! У дівчинки бронхіт. Але в твоєму тупому мозочку не вкладається, що існує ще хтось в цьому світі, крім тебе.

Вперше за багато років їхнього знайомства Герман побачив як друг втратив самоконтроль. Причім, настільки, що не відкидав форменої бійки через спідницю. Чи авторитет? А може все вкупі.

- Я визнаю, що ця жінка мною не зацікавлена. Вже зрозумів. Не гарячкую. Я перепрошу у неї. Але що за кіпіш через секретарку? Ну, чесне слово…

Герман не встиг закінчити думку. Він таки не розрахував ступінь втрати самоконтролю педантичним Адамом.

- Кіпіш!

Лацкати піджака Германа затріщали під натиском кулаків. Адам ухопив друг за грудки і затряс. Чорнява чуприна розтеліпалася, пика збагряніла, він учепився в зап’ястки нападника, намагаючись відірвати від себе, але катма – генеральний тримав намертво. Як лютий пес, якому зняли повідок.

- Скільки було таких як Єва?! Скажи мені? Вони звільнялися і йшли. А на співбесіді новим роботодавцям, коли їх питали про причини звільнення, що вони відповідали? Що?! Я тебе питаю! Це ж не твоя репутація страждає. Правда. Можна бавитися.

Коли і як позад них рипнули двері, ніхто не почув. Візитера також не помітили, поки той не обізвався.

- А що у вас тут, хлопці?

Зачувши голос батька, Адам поволі обернувся, але Германа не облишив – тримав.

- Виховна бесіда, - бренькнув зневажливо.

- Хіба, вони проводяться так? – Павло Глібович мерщій зачинив двері і склав руки на грудях, тільки поглядом зазиваючи сина вгамуватися.

- З деякими індивідами тільки так. Інакше вони не розуміють, - Адам пустив Германа. Став поряд і поцікавився. – А ти яким вітром?

Павло Глібович опустив руки, засунув в кишені штанів і невпевнено притупнув ногами. Адам знав цей рух. Невпевненість. Секрет. Батько тупав так кожен раз як зраджував матері, а потім шукав лазівки, аби викрутитися без особливих втрат та скандалів.

- Маю справу до Германа.

- Слухаю, - обізвався той, осмикуючи піджак. Трохи несміливо покліпав на Адама збоку, та швидко опанував себе, вперіщуючись суто на гостя. Сьогодні він став дуже популярним в сімействі Ігнатенків. Як мухи на мед бігли. Германа починала лякати настільки прискіплива увага.