8

Вдавати, що не помічає її погляду, було складно. Причому, настільки, що Адамові зробилося незатишно. Під пальто спітніла спина, чоло вкрилося дрібним опаром, як запотіле вікно.

- Чому так дивишся? – зиркнув на неї похапцем.

Єва стрепенулася й відвернулася.

- Вибачте.

«Краще б дивилася», - полаяв себе подумки. І хто за язика потягнув? Який ґедзь?

Вони німували в крихкій тиші, коли хотілося щось мовити, але дідько його зна’ що. Продираючись крізь дощ та кволий потік інших автівок, Адам від напруги впрів так, неначе годину у спортзалі відмахав. А він туди ходив тричі на тиждень, без винятків. І не стільки для краси, як для здоров’я, бо в тридцять став помічати за собою, що засапувався, як столітній міх.

- Сюди, - зненацька скерувала його Єва, показуючи пальцем ліворуч.

Він мерщій повернув у двори за вказаним напрямком.

- Зупиніться тут.

- Я чекаю вас, - промовив, зупиняючись біля іржавого металевого паркану.

- Далі я сама, - доволі впевнено сказала Єва. – Візьму таксі. Дякую вам.

Адам натужно перевів подих, згадав усіх святих та грішних, намагаючись не гаркнути чи крикнути. Він не для того зривався з роботи, щоб покинути почате. То було не в його принципах.

- Єво, - глипнув на неї спідлоба, - я чекаю вас тут. Це зрозуміло?

- Так, - вона знітилася і вискочила під дощ.

Тим часом Адам узявся набирати Григорія Аркадійовича, педіатра, який колись витягнув Мирона із складної пневмонії. Вони з Юліанною добряче тоді настрашилися. Саме тому вона забрала сина до Іспанії, ближче до моря, де клімат був більш підходящим для здоров’я хлопця.

Лікар узяв слухавку одразу. Певна річ у прийомі не відмовив, бо після одужання сина, Адам допоміг йому відкрити власний кабінет. От чому колишня секретарка асоціювалася з колишньою дружиною – це його турбувало.

Він дивився на дощ і аналізував розмову з Євою.

Германа чекало звільнення. Він попереджав. Це вийшло за рамки прийнятного, якщо його почали вважати сутенером, а посада секретаря асоціювалася з ліжком. У Адама змінилося три секретарки, але з жодною навіть натяку на якісь придебенції не було. Тільки робочий процес. І ось Герман пустив його репутацію за вітром, до того ж настільки, що Єва була ладна звільнитися.

Клацання дверної ручки сповістило, що він уже не сам. Задні дверцята відчинилися, пускаючи до салону сирість, а на сидіння залізла дівчинка шести-семи років у рожевій шапочці, червоних чобітках і картатій куртці. Несміливо всміхнулася Адаму.

Він відповів усмішкою. Дитина сяйнула синіми очима, достоту як в мами.

- Я Адам. А тебе як звати? – одразу перейшов до справи.

Дівчатко неначе злякалося, коли зачуло тембр чоловічого голосу. Зиркнуло на маму, немовби просило дозволу на знайомство.

- Відповідай, - усміхнулася доньці Єва, примощуючись поряд.

- Еліна, - прохрипіла дитина і закашлялася.

Аби не зволікати, Адам вдарив по газах: дівчинка дійсно кашляла гучно.

- Зараз поверніть ліворуч, - попередила ззаду Єва.

Він кивнув, але після повороту ліворуч хутко вивернув кермо праворуч.

- Нам в інший бік! Поліклініка не там.

- Ми не їдемо в поліклініку, - поставив до відома Адам, уже передчуваючи нову суперечку. Любила Єва гнути свою лінію.

- А куди?

- До хорошого лікаря. Він уже чекає на нас.

- Наш лікар також хороший. І я краще знаю, що потрібно моїй доньці.

- Звісно. Але я повертати не буду, - категорично відрубав Адам.

Ззаду вдарила тиша. Єва мовчала. Йому кортіло обернутися і глянути на неї, бо трохи не вірилося, що вона вже здалася, але стримав недоречний порив – автошляхи потребували пильності.

До місця призначення вони прибули за п’ятнадцять хвилин. Увесь цей час дитина кашляла, Єва мовчала, Адам почав перейматися, чи не підчепила дівчинка часом запалення легень. Його Мирон так само кашляв. Під час особливо гострих приступів, здавалося, що зараз викашляє з себе нутрощі. Адам тоді тиждень не з’являвся на роботі. Вони по черзі з Юліанною сиділи біля дитини.

- Ходімо.

Він вискочив з авто, відкрив задні дверцята і витягнув дівчинку, підхоплюючи на руки. Так і поніс, Єва дріботіла позаду. Кабінет Григорія Аркадійовича знаходився в одному з житлових комплексів, на першому поверсі, відданому під офіси. Місце було вибрано вдало, оскільки до нього постійно стояла черга. І навіть зараз коридором тягнулася вервечка пацієнтів, які очікували прийому.

Адам одразу зайшов кабінет, на пацієнтів, що там перебували не зважав. Григорій Аркадійович лиш осміхнувся, а медсестра по незнанню взялася відбиватися.

- Куди ви прете? – обурилася молода дівчина, покинувши щось записувати у великому чорному журналі.

- Мілано, все добре, - приструнив лікар затяту працівницю, прослуховуючи легені хлопчика, якому на вигляд стукнуло не більше чотирьох років. – Роздягніть дитину, - кліпнув на Адама.