3

Вереснева прохолода заповзала в душу. Яскраві вогні аеропорту розганяли темряву хіба на вулиці, та аж ніяк не єством чоловіка, який чекав прибуття рейсу Берн-Київ. Чартерний рейс забезпечував приватність, що Ігнатенки цінували найбільше. Зачинатель великої корпорації, Павло Глібович, шанував у житті три речі – відданість, простоту та щирість. Звісно, сам цими рисами характеру був наділений лиш трошки. Та й не побудуєш бізнес, якщо зважатимеш на них. Проте, старшому синові прищепив відданості сповна.

Адам був відданий справі батька кожною клітиною. Горів на роботі. Тому Павло Глібович й підсунув йому секретарку, більше схожу на ляльку, але дарма – подібне викликало в синові відразу. Він любив наявність клепок у жінок, батько цей фактор не врахував. Відштовхувався від зворотного, адже колишня невістка, Юліанна, мала клепок з лишком, і за це він дякував провидінню кожен день. Розлучення сина завдяки мудрості цієї жінки минуло практично безболісно. Без взаємних претензій. Вони домовилися про аліменти на дитину й тихо розійшлися по своїх кутках.

         Юліанна зібрала речі, узяла дозвіл у колишнього чоловіка на виїзд сина за кордон, і відбула до Іспанії. Адам повністю поринув у справи холдингу. Більше тривалих стосунків не шукав. От тільки дівчина в приймальні не давала спокою. Наче ота перша жінка, зіткана з його ребра, і названа Євою.

         Нині Адам бродив майже порожньою залою аеропорту. Передсвітня пора холодною мжичкою наганяла сірості та депресивності, але обходила задуманого чоловіка боком. Вона ніби остерігалася його. Страшилася зачіпати напружену статуру, від якої двигтіли флюїди неприкаяності. Дещиця люті. Краплина дратівливості. Мізер марнославства.

         Змішуючи коктейль з паростків емоцій, яким не вдавалося прорости під натиском самоконтролю, Адам очікував батька і молодшого брата. Раз за разом поглядав на наручний годинник, потім на залу, намагаючись відшукати серед порожнечі бетонних стін рідню. А ще хвалив себе за витримку та непохитність, тому що вистояв під натиском матері, яка також вирішила, що поїде зустрічати молодшого сина, однак напоролася на сувору відмову старшого. Трохи образилася, але Адам не збирався прогинатися під її забаганки. Він усе розумів. Досі ділив біль від утрати, але мовчки. Бачив, як згасає погляд батька при згадці про той день, проте не поділяв неньчиного трепету стосовно Іллі. Адам бачив у братові звичайного розбещеного мамціного синочка, який до тридцяти рочків так і не знайшов себе. Просто став наркоманом, бо так легше. Боротися складніше. Виставляти заборони й ростити власне я – тяжко. Це щоденний труд. Інколи невдячний. На цьому шляху багато перепон та розчарувань, але Ілля обрав легшу стежку. Врешті, статки батьків дозволяли йти нею. Мамина гіперопіка потурала тому. Павло Глібович мусив пожинати наслідки. Викинути чадо на одвірки не виходило. Він цінував приватність. А виносити сміття з дому, на сміх людський, точно не збирався.

         Вкотре зиркнувши на годинник, а потім на залу, Адам нарешті помітив батька й брата. Кожен тримав у руках по сумці. В батька легка, спортивна, адже крутнувся до Швейцарії й назад, а в брата велика чорна валіза, куди, певно, влізло всеньке його життя. Власного кутка Ілля так і не нажив. Не дуже прагнув. У батьків за містом височів гарний будинок, в місті була квартира, від усього цього йому давно видали ключі.

         Вони з братом були різні, абсолютно. Ніхто й ніколи б не запідозрив між ними родинних пут. Адам – високий, вищий за батька на голову, пропорційно складений, шатен із зеленими очима. Останнім часом полюбив щетину. Мабуть, тому, що вона прикривала шрам на підборідді, який набув, коли витягав сестру з басейну, сильно тоді вдарився об обідок, і заклеймував себе тим страшним днем назавжди.

Ілля був зовсім інший. Через постійні зловживання наркотиками, реабілітації, зриви, затяжні ремісії - не знімав маску сполотнілості. Його очі радше тьмяно сіріли під світлими бровами, аніж сяяли від радощів, які може подарувати життя. Не було в буднях змарнілого чоловіка дрібничок дорогих серцю, жив лишень розчаруваннями. Від того горбився, запустив чуприну, за якою любив ховати згаслий погляд, а інколи натягував кепку, щоб показатися перед ріднею не зовсім пропащим.

Перед братом також постав у кепці. Русяві пасма тиснулися до вух та шиї, неохайність в одязі не вселяла надії, що це лікування дасть бажаний результат. Адам не мав сумніву, що новий зрив не за горами. В очах батька бачив таку саму впевненість. Він сильно постарів, хоча вік у шістдесят один рік не такий вагомий для безлічі дрібних зморшок, що перетворили чоло Павла Глібовича на решето.

- Як переліт? – поцікавився Адам в нього, подарувавши братові короткий позирк.

- Нормально, - зітхнув батько.

Син мовчки забрав його сумку й подався вперед. Уже третя країна, третя клініка. Наркотична залежність не лікується, вони знали про це, багато читали і вивчали, але все одно сподівалися на диво, але його не ставалося. Нова радість від зустрічі і нове розчарування незабаром ляжуть непідйомним тягарем на плечі їхньої матері. Замкнене коло, з якого виходу не було.

Колюча мжичка швидко загнала трійко чоловіків до сріблястого мерседеса. На шкіряну оббивку впали краплі дощу і безнадії. Павло Глібович без зупину зітхав, мружив очі, начебто від сліпучого сонця, насправді ж, від болю, що стискав скроні. Ззаду понуро мовчав Ілля. Погода його не тішила, вселяла дратівливість, зневагу до місця, де зростав - до брата, в очах якого ковзала зневага.

Ще вчора батько озвучив Адаму, що молодшого сина збирається поселити в заміський будинок. Матір вже навела там лад. А на вихідні планувала великий обід в честь повернення Іллі. Їхня сестра, Ілона, також була запрошена, причім винятково з чоловіком та дітьми. Адам вже уявляв ті закочені очі, що виражали невсипущість сестриної терплячки. Сімейні обіди були каторгою для всіх, окрім хіба матері.