2

Двері до його кабінету були завжди відчиненими. Непорушна аксіома, за якою суворий Адам створював ілюзію доступності керівництва своїм працівникам. Насправді, більшість з них його дратували. А Лялька найбільше. Прізвисько, яке їй дали в корпоративних кулуарах, надзвичайно підходило дівчині. Білява, блакитноока, добряче зациклена на своїй зовнішності – вона була типічним образом секретарки, стереотипним і правдивим.

Ляльку йому підсунув батько в надії, що син заб’є на професійну етику та розважиться з дівчиною, однак подібний типаж прекрасної статі зовсім не приваблював Адама. Власне, той, що приваблював, стояв у приймальні і збурював синіми очима донині невідомі емоції, які любили накривати чоловіка несподівано й хвилеподібно – як цунамі. У такі миті Адаму справді перехоплювало подих, а Лялька ставала тригером, якого не знав як позбутися. Одначе, доля подала руку допомоги – дівчина самоусунулася. Сьогодні відпустив її додому раніше, і вже не міг дочекатися, коли візьме до себе Єву. Від усвідомлення, що вона сидітиме під його кабінетом, а він споглядатиме за нею у прочинені двері – нутро переверталося, ухкало, тікало в п’ятки, підіймалося і знову закручувалося. Не вдавалося Адаму розібратися в собі та почуттях до цієї жінки.

Як тільки вона з’явилася у них, доста одного позирку – і суворого, вимогливого Ігнатенка-молодшого, наче підкосило. Він жодного разу не дозволив собі заговорити з нею про щось інше, крім робочих процесів, боявся зайвий раз поглянути, аби не скомпрометувати себе та її в очах інших. Проте, дізнавшись про цікавий стан Ляльки та її намір покинути роботу, одразу дав наказ відділу кадрів, аби там призначили співбесіду для Єви. Тепер вона буде ближче. Можливо, якщо надивиться на неї, то й попустить. Наб’є оскому та заспокоїться. Можливо, в неї нестерпний характер, IQ нижче плінтуса, не пунктуальна – чого  стерпіти не міг – безвідповідальна… Одним словом, він дуже сподівався, що розчарується в ній, а за тим мана з перед очей розвіється.

         Поглянувши на годинник, Адам відмітив, що до співбесіди залишилося не більше п’яти хвилин. Погляд мимохідь потягнувся до одвірку, але там не замайоріла знайома фігурка в блакитному костюмі. Він давно відмітив, що Єва не обирала темних кольорів, але яскравих також. Кольорова гама її одежини завжди заспокоювала і приваблювала око. Сьогодні він бачив на ній блакитний піджачок, який вбирав синяву очей, від чого Адама трошки клинило. Не вірилося, що жінка може так засісти в печінках, хоча, по суті, для того нічого не зробила. Абсолютно. Просто подавала пошту та сором’язливо всміхалася. Він хотів розгадати в чому секрет незбагненного потягу, а потім викинути з пам’яті як непотріб. Єву переведе в інший відділ, і нарешті спокійно видихне.

От тільки руки чомусь тремтіли, за спиною бігав морозець, який астрополювався в холодний піт. Довелося накинути піджак, аби приховати сліди поту під пахвами, розізлитися на себе, бо уже давно не хлопчисько. За плечима невдалий шлюб, колишня дружина, син, якого обожнював, але рідко бачив, та все одно мандражував, ніби вперше збирався на побачення з дівчино. Немовби йому знову сімнадцять, а однокласниця Сонька дозволила себе поцілувати.

- Добрий день, - стишений, вкрадлий звук жіночого голосу мало не увігнав Адама під землю.

У прочинених дверях стояла Єва. Дещо злякано кліпала на роботодавця. На Адама. Власне, чоловіка в ньому не бачила. Їй було не до того.

- Добрий… - він стрепенувся і підскочив з великого крісла, в якому й спав інколи, засиджуючись на роботі допізна. – Заходьте, - глянувши на наручний годинник відмітив, що вона таки пунктуальна. Сімнадцята двадцять дев’ять. Хоча, не взяв цей показник до уваги. Посада його секретарки надто приваблива, щоб запізнюватися. От як воно далі буде – час покаже.

Вона впевнено переступила поріг його кабінету, озирнулася, не затримуючи погляд ні на чому конкретно. Звичайний офісний кабінет. Нічого цікавого. Адам не надавав кімнаті індивідуальності, припасовуючи під себе, бо не бачив в тому потреби. Все що треба – це зручність та функціональність. Стіни білі – меблі сірі. Одна радість – велике панорамне вікно, де, як на долоні, розпростерся величний Київ.

- Сідайте, - Адам тицьнув на стілець.

Підбори бежевих туфликів поцокали ламінатом, відбиваючись у вухах чоловіка якимось здурілим викидом адреналіну. Аж в голові зашуміло. Він замружився, глибоко вдихнув і сів у крісло. Якого біса його усього викручувало, відповіді не мав, але дуже хотів знайти. Ось тому намилився зробити Єву своєю секретаркою.

Жінка вмостилася на стілець навпроти нього. На інший поклала об’ємну сумку під колір туфликів, вирівняла спину, складаючи руки на колінцях та вперіщила незбагненно-синій погляд у Адама. В її очах бачив сум’яття та запитання, на яке зумів би дати відповідь, але не хотів. Ще в собі не розібрався. Ніяковів. А цього з ним не траплялося ще від часів школярства.

- Я слухаю вас, - подала голос Єва, коли незручна мовчанка затягнулася. Вона мимоволі поправила волосся, відкидаючи його з плечей, тому що не знала куди приткнути руки, та й взагалі, що робити чи казати.

Адам вбирав очима кожен порух. І не розумів, що з ним діється. У світлі люстри її темно-русяве волосся набралося рудуватих відтінків, на тлі блакитного костюмчику палало звабою, якої зась торкнутися.

- Кхе…кхе – він почав безглуздо покашлювати, щоб хоч якось завуалювати власну придуркуватість. – Вам повідомили, що посада мого секретаря вакантна?

- Так. Власне, тому я тут. Чи ні? – вона запитально вигнула брови і нахилила голову вперед.