Зграя

Завжди треба бути обережною з думками та бажаннями. Життя іноді надає відповіді таким способом, що хочеться завити не менш гірко, ніж виють собаки з моєї зграї. Так, вам не здалося. Моє ім’я Уля Русенко, мені майже чотирнадцять років і я вже декілька місяців вожак зграї. Як до такого дожилася? Зараз розповім.

Я жила у райцентрі, була, як усі дівчата мого віку. Вже заглядалася на хлопців, мала кумира. Блакитні очі українського співака Артема Пивоварова вкрали мій спокій. У плейлисті на телефоні більшість пісень була його. Від потужного голосу мурахи по шкірі повзли. Через те, що Артем так класно танцює, я й сама пішла на танці, плекала мрію одного разу пробитися до нього у підтанцьовку. Якби таке сталося, напевне б померла від щастя. Однокласники говорили мені, щоб не мріяла дарма, бо для того, щоб пробитися до зірки такого масштабу, треба як мінімум їздити на конкурси, виглядати доглянутою, мати крутий одяг. А я... Я ж із бідної сім’ї, до того ж батьки пили. Багато. Тоді сердилася на них, іноді виказувала, що вони мене ганьблять. Запитувала, навіщо народили, якщо не мають коштів купити не те що новий одяг, а елементарне шкільне приладдя.

Ми фокусувалися на неважливих речах.

Я часто думала, що без батьків мені буде краще. І злилася на сусідську бабцю, яка постійно торочила, що пережити можна все, аби тільки війни не було. Навіть одного разу зі злістю сказала, що ніякої війни не боюся, нехай стається, як жила, так і житиму.

Одного дня все змінилося. Що було, стало неважливим. Я зрозуміла, що слова і думки мають силу, треба ретельно зважувати і те, і інше.

Мої батьки пішли до янголів, захистивши мене, і зараз я дуже сумую за ними. Іноді сниться, як батько шукає мамину заначку, а руки трусяться з похмілля, і сльози на очах. Такий рідний спогад. А буває сниться мама, але не як спогад. Вона приходить до мене зараз, коли сплю, гладить по голові і каже, що завжди поруч. Що захищає мене, постійно просить не боятися. Після таких снів я прокидаюся в сльозах, Джек кладе морду мені на коліна і здається, що пес теж плаче. Він сумує за господарями, це видно.

Їх не стало, коли чужинці рискали дворами у пошуках їжі та розваг. Мама з татом встали перед ними, вчепилися у їхні автомати, поки я з нашим псом хутко втікала куди очі дивляться. Про те, що батьків більше немає, дізналася через декілька днів.

Ми з Джеком ховались у балках, лише вночі пробиралися городами в пусті дворища, звідки вже виїхали люди з гуманітарними колонами, шукали їжу. І одяг теж. Вони їхали, рятуючи власні життя, а своїх тварин залишали напризволяще. Я відпускала покинутих псів з вольєрів та знімала ланцюги з ший, аби бігли на волю. Аби мали шанс вижити. А вони залишалися поряд зі мною і Джеком. Слухалися мене. Охороняли. Таскали їжу звідти, куди добратися не могла. Отак я стала вожаком зграї собак, покинутих напризволяще.

Закашлялася.

Дівчинка зі світлою шерстю обернулася, уважно глянула на мене шоколадно-карими очима. Ткнулася носом у щоку. Мокрий і прохолодний, приємно. Потріпала дівчинку по голові.

— Все добре, моя хороша. Це просто кашель, пройде.

Декілька днів тому пройшов дощ, а я не встигла знайти укриття. Промокла, ото тепер і хворію.

— У селі за пару кілометрів звідси залишилося декілька цілих хат, — собака уважно мене слухала, ніби й справді все розуміла, — Я бачила, останні місяці там одні бабусі жили, а вони завжди роблять запас трав. Треба пошукати, може у когось залишилася сушена ромашка чи м’ята.

Дівчинка лизнула мою щоку. Ще раз почухала її лобасту голову, закуталася у тонку кофту та піднялася. Трішки хитнуло. Не їла з учора нічого, а до кашлю ще й температура розігралася. Термометра немає, але відчуваю її по тому, як ломить зуби. Семеро псів звелися на лапи, подивилися запитально.

— Ходімо. Пора пошукати їжу та ліки, — вони завиляли хвостами.

Вже сутеніло, і йти треба було обережно. Джек побіг попереду, винюхуючи небезпечні предмети, я йшла суворо слід у слід за ним. Інші члени зграї йшли за мною. Тримаючись у тіні дерев та поближче до чагарників, ми невдовзі дісталися до села. Пару разів довелося ховатися від дронів, які кружляли над головою, у заростях трави.

У першій хаті знайшла теплу жилетку по розміру, одразу натягнула її на себе. Здається мене морозить. До того ж наприкінці серпня стало холодніше, осінь на порозі. Зграя снувала по будинку, сунули носи в кожний куток. Малий кульгавий пекінес щось знайшов, влігся на пузо і жує. Інші спробували відібрати їжу, малий кульгавий загарчав, показує, що кинеться. Від нього й відчепилися. Я похитала головою, завжди вони так. Щойно у зграї з’являється новенький, його випробовують на міцність. Слабкі не виживають.

— Досить гризтися, ходімо. Тут більше нічого цінного немає.

Джек побіг зі мною, як і дівчинка зі світлою шерстю, інші розбіглися поселенням у пошуках поживи. У наступному будинку знайшлася заначка шоколадних цукерок. Тверді, що каменюка, явно лежать тут роки. Чомусь бабуся люблять зберігати цукерки, поки ті не стануть скам’янілостями. Та з голодухи й не таке поїси.

Запас трав знайшовся у четвертому будинку. Та, хто тут жила, була завбачливою жінкою. Трави не тільки засушені, а ще й розкладені по мішечкам з надписами.

Від головного болю.

Для того, щоб не нили зуби.

Від болю у поясниці.

Лікує кашель.

Збиває температуру.

Мішечків було багато, я вигребла всі у свій рюкзак, згодяться. Тим паче у третьому будиночку знайшла запас сірників, залишилося знайти сухі дрова і місце для багаття. Дуже хочеться залишитися в селі, у хатах же й ліжка позалишалися, а я вже відвикла спати не на землі, але не можна. Солдати в першу чергу в такі пусті хати селяться, а всіх, кого знаходять, забирають кудись. Я не знаю, куди, і дізнаватися не хочу. Вони чужинці, а значить нічого хорошо для нас не хочуть. І можуть скривдити мою зграю.

Наважилася запалити багаття у густих чагарниках, коли вже далеченько від села відійшли. Я перевірила, вогонь не буде видно далеко, а це головне. Вийняла з рюкзака металеву кружку та пляшку з водою, яку набрала з басейну. У нас теж був басейн. Батьки заливали туди воду з колонку, вона відстоювалася і була чистою, якщо не баламутити. Раз на рік тато діставав з горища високу драбину, залізав всередину та мив басейн. Тепер це тільки спогади.