19 глава

*Алекс

Я взяв Мію за руку і ми попрямували в бік притулку. На щастя, він знаходився неподалік.

— Алексе, я вражена... — тихо промовила Мія, притискаючись до моїх грудей. — Це не схоже на тебе.

Вона мала рацію. Проте, я справді був готовий заради неї на все.

— Я змінююсь, — відповів я і потягнув її в бік відчинених дверей.

Нас зустріла власниця закладу — Лінда Томпсон.

— Містере Грей, ваша пожертва надійшла до нас сьогодні зранку. Ми дуже раді бачити вас тут, — вона широко мені усміхнулась і потиснула руку. — Ви дуже сильно допомогли нам. Тепер ми зможемо купити нові вольєри для вівчарок.

— Я дуже щасливий, — признався я. Насправді я не був сильним любителем тварин, але мені захотілось зробити щось хороше і я вирішив пожертвувати гроші на цей притулок і деякі харчі. — Ми можемо поглянути на тварин і погодувати їх? — поцікавився я.

— Так, звісно. Тільки будьте обережні. Моя помічниця все вам покаже й розкаже. — Вона вказала на молоду дівчину, яка стояла поруч.

— Мене звати Емілі. Ходімо за мною.

Помічниця Лінди проінструктувала нас і дала трохи корму. Ми вирішили відвідати котів. Мія захоплено розглядала кожну кішку та намагалась погладити пухнастиків через шпарини в клітках. Вони радісно підходили до неї та облизували її руки. Моя дівчина виглядала доволі щасливою.

— Алексе, поглянь на нього. Він просто неймовірний! — промовила Мія, дивлячись на маленького сірого кота з великими синіми очима. Вона погладила його і він радісно замуркотів.

— Емілі, ми можемо взяти його на руки? — запитала Мія. Помічниця схвально кивнула і я відкрив клітку. — Який же він чарівний. — Мія замріяно притулила кота до себе й поцілувала його в вухо. Той мяукнув.

Як би це дивно не звучало, але я зараз хотів опинитись на місці пухнастика.

— Алексе, він такий хороший. Ти не хочеш потримати його? — Я високо здійняв брови вгору.

— Може не треба?

— Ну Алексе... — розчаровано промовила Мія. — Ти що його боїшся? — На її лиці з'явилась самовдоволена усмішка.

— Ні, не боюсь, — пробурмотів я собі під ніс.

— Тоді тримай! — Мія неочікувано простягнула мені кота. Той почав шипіти на мене і я випадково випустив його з рук. Це кіт чи лев якийсь?

— Алексе, чого ти стоїш? Лови його, поки він не втік!

Слова Мії привели мене до тями і я побіг ловити цього лево-кота. Малий виявився спритним засранцем. Мені ледь вдалося загнати його в кут. Я спіймав його, правда, перед цим цей лютий звір вкусив мене. Здається, я таки не люблю котів. Я швидко передав його Мії.

— Достатньо з мене пухнастиків на сьогодні.

Мія почала голосно сміятись, погладжуючи кота. На диво, він знову став адекватним і поводився добре. От гад!

— Емілі, як його звати? — поцікавилась Мія.

— У нього ще немає імені. Ми довго думали, але так і не підібрали слушного, — відповіла дівчина, підходячи до нас. — Здається, ти йому сподобалась.

— І він мені теж сподобався. Можна я дам йому ім'я? — Емілі схвально кивнула. — Ти будеш у нас Лакі, — звернулась Мія до кошеняти.

— Ти впевнена? Може краще Звірюка, Кусачка чи може Злюка? — запропонував я. Ці клички набагато краще підходять цьому пухнастому монстрику.

— Сам ти Злюка. Не ображай мені Лакі. — Мія ображено вдарила мене в плече. Я незадоволено хмикнув, закотив повіки й перевів погляд на кота.

Прокляття! Він показав мені язика. Та він просто знущається з мене. У списку моїх ненависників він офіційно займе срібне місце. Якраз після Айседори.

Погляд Мії різко змінився. Неначе в її голові спалахнула якась геніальна ідея. Тоді вона перевела очі на мене.

— Ні! Навіть не смій. — Її погляд був таким же красномовним, як і мій.

— Ну Алексе... — солодко промовила вона. Цей ніжний голос зводив мене з розуму. — Будь ласка!

Я важко видихнув і потер лоба. Ні, тільки не кіт. Я не зможу терпіти його в нашому домі. Мія віддала Лакі Емілі на руки та підійшла до мене ближче. На її лиці красувалась благаюча усмішка.

— Будь ласка, не дивись на мене так, — промовив я. Цього щенячого погляду я точно довго не витримаю.

— Алексе, я обіцяю, що буду сама за ним доглядати й він не буде тебе тривожити. Я дуже хочу цього котика. Я завжди мріяла про домашнього улюбленця.

— Цей пухнастий монстр явно дав мені зрозуміти, що він вже мене недолюблює. Я не буду терпіти його вибрики! Тим паче в нашому домі ніколи не було домашніх тварин. Думаю, що цей малий створить нам лише проблеми.

— Це всього лише маленьке й безневинне кошеня, яке не здатне на погані вчинки. — Мія провела рукою по моєму плечу і тоді переплела наші пальці.

— Ти маніпулюєш мною, діамантику, — зауважив я.

— Знаю, пробач. — Вона відсторонилась і сумно видихнула, опустивши очі. — Я не хотіла маніпулювати.

Вона різко відсторонилась, підійшла до Емілі, погладила Лакі й відійшла.

— Ми вже, мабуть, підемо. Нехай йому попадеться хороший хазяїн, — промовила вона. — Можна ми підемо звідси, будь ласка. — Тепер вона вже звернулась до мене.

В її очах я бачив сум, який вона намагалась приховати за маленькою посмішкою. Прокляття! Вона змирилась з моїм рішенням і врахувала мої бажання, а я не зробив нічого. Хіба так вчиняють люблячі хлопці? В думках я декілька разів вдарив себе по голові чимось тяжким. Я маю думати не тільки про власні бажання. Це егоїстично й неправильно.

Це всього лише кіт, Алексе. Ти зможеш жити з ним під одним дахом!

— Міє, почекай! — Я швидко підійшов до неї та  розвернув її до себе, взявши за плечі. Вона підняла до мене свої яскраві очі, повні смутку й жалю.

— Ходімо? — її питання звучало доволі невпевнено. — Перенесімо наше побачення в інше місце. Тут класно, але я дуже швидко прив'язуюсь до тварин і мені потім буде складно забути про них.

— Так, звісно. Тільки спочатку заберемо цього малого. — Я вказав рукою на кота.