Розділ 2

Домінік

— Він хірург, — перше, що вирвалося з мене, коли дзвінок у груповому чаті був прийнятий.

— Хто? — спитав Тарас, котрий, судячи з картинки, зараз сидів не де інде, як у власній кімнаті.

— Цей новий папік мами…

— Класно. Ти звідки дізнався?

— Мама підписалася на його сторінку в інстаграмі. Дякуючи цьому, я дізнався його прізвище, опісля ввімкнув гугл і там знайшов у вікіпедії.

Стефан присвиснув.

— Слухай, чувак. У тебе параноя не почалася? Не простіше було в нього самого запитати?

— Мене цікавить інше… хто зараз шукає інфу в гуглі? Краще в ШІ.

Я закотив очі на слова Тараса.

— Не в цьому суть… У нього іще є донька. Мого віку…

— Ну й? Ти її вже бачив?

— Ні… Але це дивно.

— Що саме?

— Ну… багатий чоловік, успішний лікар, ще не старий, але одинак? Це підозріло. Можливо, він аферист якийсь?

— Нік… перестань себе накручувати, — відказав Стефан, важко видихнувши.

— І справді. Якщо боїшся — спитай його напряму і все. Ти у нас вже не маленький, по голові не отримаєш.

Я похитав головою.

— Ні… врешті, мені все одно. Я маму попереджав, щоб вона припинила ці свої ігри…

Хлопці водночас важко видихнули.

— Слухай… давай цього разу, хоча б цього, ти не думатимеш наперед і просто відпустиш усе. Чувак, твоя мама не маленька дівчинка, вона в стані робити все, що захоче. І до того ж ти вже й так зрозумів — тобі не змінити її рішень. Цей чоловік… можливо, він саме той, а можливо, й ні, але це її справа. Просто спробуй відпустити все.

Я закотив очі.

— Стеф, ти читав свою психологію щойно?

У слухавці почувся сміх.

— Так…

— Але він має рацію, — озвався Тарас. — Навіть якщо твоя мати через тиждень знову розійдеться з цим хірургом, ти нічого не втратиш.

Я хитнув головою. Врешті тема перевелася до сьогоднішнього матчу з футболу, а потім хлопці почали говорити про тренування і… я просто сказав, що маю справи.

Рівно рік тому мене виключили з футбольної команди, де я грав. Кожного року варто було робити певні внески, адже це була шкільна команда, і загалом школа була елітною, куди я потрапив, знову ж таки, через одного з хахалів мами. Він оплатив один шкільний рік, але… цього вистачило тільки на пів року. Рівно, будучи в 11 класі, мене виключили з тієї школи через те, що мама не могла оплатити її самостійно, а разом із цим я був виключений з футбольної команди. Повернувшись у школу, де я навчався до того, мене не захотіли брати в команду, обґрунтовуючи це тим, що я надто часто переводжуся зі школи в школу і це є ризиком… Футбол був усім сенсом мого життя відколи помер тато, але дякуючи мамі в мене зникло й це. Хлопці ж, з якими я власне й познайомився в тій елітній школі, залишилися в команді й зараз також були в одному з клубів міста. На відміну від мене…

Решту вільного часу я просто ходив кімнатою, визирнув на балкон і з нього оглянув доволі красивий сад та загалом місцевість, котра відкривалася. Опісля іще трохи полежав на ліжку, повчивши домашку з університету, і нарешті почув стукіт у двері.

— Заходьте, — сказав я, зрозумівши, що без моєї відповіді точно сюди ніхто не ввійде.

Оля прочинила двері й з'явилася в проході.

— Скоро вечеря. У вас… тебе ще є двадцять хвилин, — відказала вона.

Я вловив натяк.

— Мені переодягнутися? — спитав я, сідаючи.

— Ні… Тобто так… Тобто…

Я похитав головою.

— Я зрозумів. Ти не можеш мені сказати, наскільки жахливо я виглядаю, але й не можеш дозволити, щоб я спустився в цьому одязі.

Дівчина ніяково опустила погляд. Це була правда. Мої обшарпані й уже доволі старі речі точно не підійдуть до цього будинку, а тим більше для того, щоб сідати за стіл.

— Зачекай дві хвилини, — сказав я, і дівчина кивнула та вийшла за двері.

Я відкрив двері шафи. Точніше… розсувні двері, за котрими ховалася доволі велика кімната, облаштована під гардеробну. Тут було навіть кілька сорочок, футболок, штанів та інших елементів одягу. Хоча все й не було заповнено, напевно, Теодор сам сумнівався, що ми тут надовго затримаємося. Або ж хотів придобритися й дати шанс самостійно придбати одяг…

Я зняв свій одяг і швидко накинув на себе білу футболку, чорні джинси та светр чорного кольору, котрий був на застібці. Погляд на хвилину зупинився у дзеркалі, і я важко видихнув. Спочатку… точніше, років п’ять тому мені було соромно та незручно одягати одяг, куплений за гроші чоловіків мами, але… з кожним разом я розумів, що це нічого не змінює. І нічого, напевно, не означає.

Я вийшов з гардеробної, а тоді в коридор.

— Ходімо? — спитав я Олю, і та кивнула головою.

— Так, звичайно ж. Ви… ти, до речі, дуже привабливо виглядаєш.

Я посміхнувся. Мене радувало, що дівчина все ж пам’ятала про моє прохання не викати, хоча в неї це й не зовсім виходило.

— Дякую, — відказав я.

Дівчина кивнула.

— Теодор згадував, що в нього є донька, — сказав я.

— Так, — відказала дівчина. — Власне, пані Аліса буде за вечерею, ви познайомитеся з нею.

Я кивнув головою. Аліса, отже… Ми доволі швидко спустилися наниз, і дівчина провела мене до столу, за котрим уже сидів сам Теодор.

— Дякую, — сказав я Олі, коли та повернулася, щоб піти. Вона посміхнулася й кивнула головою.

— Можеш сідати на місце, де тобі буде зручніше, — сказав Теодор, помітивши, що я досі стою. Він посміхнувся, і я кивнув головою.

Відсунув одразу другий стілець. Швидше за все, на перший сяде мама, на перший по іншу руку — його донька. Я ж хотів би взагалі сидіти з самого краю. Однак, на жаль, це точно нікому не сподобається.

— Як тобі кімната? Я хотів зайти до тебе, але подумав, що тобі, напевно, варто відпочити…

— Кімната чудова, дякую, — відказав я, склавши руки на грудях, і озирнувся. Почулося клацання підборів, і Теодор підвівся, коли у просторі з'явилася мама.

Він був доволі галантним, адже привітався з нею і навіть відсунув стілець.