Розділ 1

Домінік

— Це все? — я аж підскочив на місці від вереску моєї мами, котра зайшла в кімнату (звичайно ж, без стуку).

— Ну так, — пробурмотів я, защіпаючи свій наплічник.

Вона скривилася, а тоді її підбори затупотіли по підлозі, а опісля почувся скрип моїх дверцят шафи, де висів одяг.

Мама почала перебирати футболки та джинсовки, котрі там були. Вона скривилася.

— Ну так… все ж краще тобі ось це все не брати. Хоча, можливо, покоївкам і потрібна буде якась шмата для миття підлоги. Хоча сумніваюся, що вони так… прибирають.

Я закотив очі, а тоді підійшов і забрав з рук мами чорну футболку, котра була частиною моєї колишньої форми, і, кинувши її в шафу, закрив дверцята й глянув на маму, котра незадоволено дивилася на мене. Як завжди, власне…

— Я просто не бачу сенсу збирати речі, якщо ми через тиждень повернемося.

— Ми не повернемося. Можеш про це й не мріяти.

Я хитнув головою.

— У котрий раз я це чую? Щось схоже було близько року тому. Або півтора року тому, коли один з твоїх чергових перспективних чоловіків прийшов жити сюди. Чим усе закінчилося?

Мама скривилася. Напевно, вона пригадала те, як цей горе-чоловік обікрав її і втік…

— Це не той самий випадок. Олег добрий і багатий. І в нас із ним кохання.

Я не стримав свого фиркання.

— Серйозно? Ти…

— Тільки не смій казати мені знову, що, окрім твого батька, у мене не може бути більше нічого, — випередила вона мене і підняла свій вказівний палець. — Домініку, я тобі клянуся. Якщо цього разу ти мені все зіпсуєш своєю поведінкою, то я змушу тебе пошкодувати.

— І як же це? — спитав я, скривившись.

Мама посміхнулася, а тоді обвела поглядом кімнату.

— По-перше, я продам цю квартиру, — відказала вона. — А по-друге, я спалю фотоальбом, котрий ти так старанно ховаєш у нижній шухляді комода, а разом із ним усі речі, котрі подарував тобі твій батько. І не сумнівайся, що я цього не зроблю.

Злість піднялася всередині мене.

— Ти не посмієш.

— А ти спробуй перевірити, — сказала вона вже підвищеним тоном, а тоді склала руки на грудях. — Машина буде тут через пів години. Тому краще нам уже виходити.

Мама повернулася на своїх підборах і покрокувала до виходу. Я обурено взяв подушку зі свого ліжка, і та полетіла до землі. Як же вона мене бісить!

Вже через пів години, хвилина в хвилину, дорогий Range Rover приїхав під під’їзд. Милий чоловік, котрий вийшов з нього, забрав три валізи моєї любої і найкращої матусі, опісля хотів взяти ще мій рюкзак, але я заперечив. Він відчинив навіть дверцята для нас, і коли я сів всередину, то одразу вийняв телефон. Мені варто було зігнати стрес!

Цей водій перш ніж вирушити запитав усе можливе, що стосувалося зручності поїздки. І мене страшенно розізлила поведінка мами та її манера відповідей…

domiNIK: Дайте мені хтось терпіння… бажано блоків з п’ять.

domiNIK: Я передумав… є безкінечна кількість?

domiNIK: У вас усіх також водії такі підлизи?

domiNIK: Хтось взагалі є? Чи ви хочете мене самого лишити з цією гробовою тишею і монстром поруч?

У чаті панувала повна тиша, і… я міг навіть поспорити, що мене спеціально ігнорять. Закинувши телефон у кишеню, я став роздивлятися дерева за вікном. Рука потягнулася до кнопки, щоб відкрити вікно, але та не піддалася.

— Я можу ввімкнути кондиціонер, якщо бажаєте, — сказав водій одразу, і я закотив очі.

— Ні, дякую. Відкрийте вікно…

— Це є небезпечним для вашого здоров'я, — відказав водій.

Я важко видихнув і склав руки на грудях.

— Нам далеко їхати?

— Близько сорока хвилин.

Чудово… можна за цей час або вбити всіх навколо, або самому померти. Я сперся зручніше на сидіння і просто втупився у вікно… навіть не помітив, коли відчув дивну сонливість та заснув. Прокинувся я від легкого поштовху в плече.

— Ми майже приїхали, — сказала мама, і я смикнувся, розуміючи, що моя голова була на її плечі.

Шия затерпла, тому я почав крутити головою, намагаючись якось полегшити дискомфорт у м’язах. Телефон у кишені завібрував, і я почав читати повідомлення в чаті. Їх було дофіга, тому я просто пробігся ними, навіть не вловлюючи суть. Хлопці повністю проігнорували мене та говорили про домашку на понеділок… зрадники.

Я визирнув у вікно й нахмурив брови, розуміючи, що навколо одні дерева. Схоже, ми були за межами міста.

Дуже скоро дерева змінилися на великі ворота, і я важко видихнув в очікуванні, у котрі саме з усіх поверне машина. Так і сталося… невдовзі авто зупинилося на секунду, а опісля машина заїхала на велике подвір'я. За всі десять років у мами були тільки троє хахалів, до котрих ми переїжджали. Найдовший час проживання тривав півтора тижня. Найменший — два дні. Зараз був четвертий, і, сказати чесно, я навіть трішки здивувався, адже, враховуючи попередніх, цей був точно набагато багатшим.

Машина зупинилася біля фонтану, і водій вийшов, однак я випередив його, вийшовши самостійно з машини. А ось мама ж зачекала, коли їй подадуть руку…

Почувся стукіт дверей, і я повернувся до ґанку, з котрого великими сходами вже спускався чоловік. На вигляд він був навіть… не сильно старий. Років на 3–4 старший за маму. Одягнений по базі у білу сорочку та чорні штани. Стандартний бізнесмен…

— Елізо, — чоловік посміхнувся і, одразу ж підійшовши, обійняв маму. — Як доїхали? Все гаразд?

— Так, Тео. Все чудово, — відказала мама, і всередині мене щось неприємно вдарило.

Вона ніколи не спілкувалася настільки милим тоном зі мною… І востаннє так говорила з батьком того дня перед аварією, за вечерею.

— Я Теодор, — чоловік простягнув мені руку, вириваючи з думок.

— Домінік, — відказав я, потиснувши руку.

Водій уже вийняв сумки і ніс їх до будинку.

— Приємно познайомитися, Еліза багато чого про тебе розказувала, — відказав Теодор, і я навіть трішки здивувався.