Вступ

Домінік (8 років)

На вулиці був настільки жахливий вітер, що здавалося, він знесе мені голову

Ми з батьками сиділи, на щастя, у затишному авто, повертаючись додому після зустрічі із родичами. Я знуджено визирав у вікно, уявляючи, що дерева насправді бігають, а не справа в тому, що ми просто на великій швидкості їх проїжджаємо.

— Тату, — прошепотів я і відвів свій погляд до батька, котрий був попереду за кермом.

— Що, любий?

По склу почувся стукіт, а десь за межами цієї коробки на коліщатках пролунав грім.

— Татусю, я люблю тебе, — сказав я, посміхнувшись.

Мама поруч закотила очі.

— І я тебе, сонечко.

Всередині відчулося приємне тепло. Мені подобалося, коли мені казали, що люблять мене, або ж… коли обіймали чи проявляли якось інакше увагу. Це було дивне відчуття, котре я обожнював. Мама ж завжди казала, що це дурні балачки, на відміну від батька.

— Як думаєш, вітер може підняти нашу машину? Тоді ми полетимо! Як Гаррі Поттер, — сказав я.

Від раптової ідеї аж руки засвербіли. Я обожнював дивитися «Гаррі Поттера» і мріяв, коли виросту, прочитати всі книги про нього. Моментами мені було його шкода… навіть не знаю, як я зміг би жити без своїх батьків або ж із такими злими родичами… Але пригоди, які траплялися з Гаррі, мене завжди приваблювали.

Тато попереду засміявся.

— Ні, я думаю, що ні, — відказав тато.

Я сумно видихнув.

Мама вкотре закотила очі.

— Домініку, перестань говорити дурниці і відволікати тата.

Я кинув на маму швидкий погляд, а тоді знуджено визирнув у вікно. Ми були майже біля свого будинку… Я ахнув, коли побачив будинок Олівера, котрий був без даху…

— Тату, подивися, там…

Але я не встиг доказати. Чи встиг… так чи інакше, а мої слова потонули у вереску мами, а потім машина просто почала крутитися. Неприємний біль від удару змусив мої очі наповнитися сльозами, і з горла вирвався схлип… Все навколо потемніло, наче хтось просто вимкнув світло… Тоді я й уявити не міг, що історія того самого Гаррі Поттера, котрого я так обожнював, стане близькою для мене.

Домінік (Наш час)

Я стояв перед могилою батька… Земля на ній давно вже висохла, опале листя нападало поверх кожного разу, коли я приїжджав восени, кожної зими тут був сніг… навесні багнюка, і я почав задаватися питанням, чи не мокро татові там внизу, але… давно вирісши, я вже не думав про це. Бо я просто знав, що моєму улюбленому татові, від котрого залишилася тільки дурна табличка з фотографією, вже точно все одно… Швидше за все, його тіло навіть розклалося, і єдине, що тут є, — це місце. Знак. Нагадування…

Десять років тому тато все ж показав мені ту саму літаючу машину з Гаррі Поттера… Тільки, на жаль, це було не так весело. Я глибше вдихнув і часто покліпав, відганяючи спогади, котрі так і не зникали з роками. Я пам’ятав той день до дрібниць… як і те, що коли прокинувся, то поруч була мама, на ній була кров, як і на мені, а попереду… був тато. Його тіло жахливо вигнуте, а очі так і були розплющеними, але… порожніми. Я пам’ятаю, як почав кликати його, плакати… але не допомагало. Він залишив мене… тоді й назавжди.

Телефон у кишені завібрував, і я закотив очі, побачивши номер мами.

— Домініку! Я не маю часу бігати за тобою. У нас дві години, перш ніж водій Олега приїде. Щоб ти вже зараз був вдома!

— Гаразд, — відказав я натомість, а тоді скинув виклик.

— Бачиш? — прошепотів я. — Їй знадобилося всього якихось дев'ять років, щоб знайти тобі ідеальну заміну.

Я важко ковтнув. Мама одразу… кілька місяців після смерті тата почала ходити з іншими чоловіками та приводити їх додому. Вона казала мені, що почувається самотньою… що не може нічого сама зробити, їй потрібне плече, на котре можна обпертися. Я ж відверто всі її слова ігнорував… Я не міг зрозуміти, як вона може ось так просто відпустити і жити далі. Я був злим, сильно злим. І я злий зараз, хоча розумію, що, можливо, вона і має рацію… Час минув і варто відпустити, однак я не готовий цього робити. Принаймні не зараз.

Вона не розуміє мене... ніколи не розуміла і навіть не намагається. Після смерті тата вона жодного разу навіть не спробувала мене обійняти чи поговорити. Здавалося, у той день я втратив усе… а моя мама перетворилася на ту саму тітку Петунію.

Постоявши іще деякий час біля могили і зрозумівши, що не маю іншого виходу, я розвернувся і покрокував до виходу з кладовища. Телефон у кишені завібрував, і я глянув на екран.

Taraaaaa_s: Ну що? Речі вже всі зібрав? Готовий до переїзду @domiNIK?

Steffff: Не мотай йому нерви.

Taraaaaa_s: А я що? Тільки цікавість.

domiNIK: Не думаю, що є потреба тягнути свої речі з секонду в цю чергову віллу.

Steffff: У тебе непогані речі… Не прибідняйся.

domiNIK: Вони точно й поруч не стоять із вашими, а тим більше з усім… аристократичним світом чи тими сукнями, які останній місяць моя мати тягає додому.

Я сів на свій мотоцикл і почав одягати шолом.

Taraaaaa_s: У тебе занадто завищена думка. Тобі вистачає і твоєї зовнішності, щоб усі падали.

Я закотив очі й взяв телефон, друкуючи ще одне смс.

domiNIK: Я впевнений, щойно цей новий мажор-папік побачит мене в моїх джинсах, він одразу передумає одружуватися.

Steffff: Ми бачили тебе в твоїх джинсах. І ми так само мажори, хоча й не папіки. Але ж ми досі з тобою дружимо.

Я ледь посміхнувся. Ці слова викликали краплинку якогось відчуття потрібності і думку, що все ж я не настільки самотній, як міг би бути…