27. Зізнання

Перше, що я відчуваю, це тепло рук на своїй талії. Повільно розплющую очі й бачу Алана зовсім близько. Його пальці ковзають по моїй шкірі під тонкою тканиною футболки, а темний погляд буквально змушує мене забути, як дихати.

— Чого так дивишся? — тихо питає він.

Я нервово усміхаюсь.

— Думаю, чи не сон це.

— І який висновок?

— Якщо сон… то в мене дуже збуджена уява.

Алан нахиляється ближче і я відчуваю запах його парфуму: трохи дерева, трохи мʼяти й щось небезпечно знайоме.

Його пальці повільно прибирають пасмо волосся з мого обличчя, а потім він цілує мене. Не так, як учора під час гри. Повільніше й наче спеціально даючи час збожеволіти. Я запускаю руки в його волосся, відчуваючи, як він усміхається прямо в поцілунок.

— Розі… — хрипко шепоче він.

І мені точно подобається те, як звучить моє імʼя з його вуст. Його рука ковзає нижче по моїй спині, притягуючи мене ближче до себе, а я вже взагалі перестаю розуміти, що відбувається.

— Ти навіть не уявляєш, як давно я хотів це зробити, — тихо каже Алан, дивлячись мені просто в очі.

Серце шалено бʼється.

— То зроби, — видихаю я.

Алан різко притискає мене до стіни і я ледве стримую тихий стогін, коли його губи опускаються на мою шию. Господи.

— Алан…

— Мм?

— Якщо це сон… я не хочу прокидатися.

Він тихо сміється, а потім його пальці ковзають під край моєї футболки…

БУМ.

Я різко підскакую на ліжку. Серце калатає так сильно, ніби зараз вибухне. Кілька секунд я просто сиджу, важко дихаючи й дивлячись у темну кімнату. Але тут порожньо. Це був сон. Такий реалістичний і спокусливий сон. 

— Господи… — простогную, падаючи обличчям у подушку. — Я помру від сорому.

Заснути я більше не можу, бо як тільки заплющую очі, то згадую відчуття поцілунків Алана на мої шкірі. Та я точно втріскалксь в нього, як якась школярка! Такі хтиві сни мені вже давно не снилися. 

Потрібно збадьоритися і забути за цей жахливо приємний сон. 

Найкраще рішення, у моєму випадку, це піти на пробіжку. Я достатньо давно не бігала, але відчуваю, що зараз мені це просто необхідно. 

Холодне ранкове повітря обпікає легені, коли я біжу лісовою стежкою. Може, це й справді була хороша ідея, бо лише після двадцяти хвилин бігу думки про Алана хоча б перестають крутитися в голові кожні три секунди.

Я звертаю на вузьку стежку між деревами й раптом чую тихе скавчання. 

— Агов?

Ще один звук. Я хмурюсь і підходжу ближче до кущів, а через секунду звідти буквально вилітає маленький золотистий песик.

— О Боже, — видихаю я, ловлячи його на руки. — Ти звідки взявся, красунчику?

Щеня одразу починає лизати мені щоку.

— Ти точно домашній. Не можна тебе залишити тут. 

На ошийнику висить жетон, але номер майже стертий.

— От халепа. І хто ж твої господарі, маленький?

Я вже думаю, що доведеться нести його додому, коли десь неподалік чується чоловічий голос:

— Бруно! Бруно!

Песик одразу починає радісно скавчати, а за кілька секунд між дерев зʼявляється хлопець у спортивному одязі. Судячи з вигляду, то він уже добряче в паніці.

— Господи, — видихає він, помітивши собаку. — Я думав, він втік до траси.

— Схоже, він просто вирішив трошки погуляти без Вас. 

Хлопець нервово сміється й забирає песика на руки.

— Дякую вам. Серйозно.

— Нема за що. Але купіть нормальний жетон, бо цей майже стерся. 

— Уже сьогодні куплю, обіцяю.

Я ще раз гладжу Бруно по голові й рушаю назад до будинку. Та як тільки будинок зʼявляється між деревами, я завмираю, бо біля воріт стоїть чорна тонована машина. Я чудово знаю, що це машина того покидька Дена. Серце миттєво провалюється кудись униз, бо помічаю, що двері воріт відчинені, а за секунду лунає звук битого скла.

Я одразу дістаю телефон і тремтячими пальцями набираю поліцію.

— Будинок Алана Сінклера, — швидко кажу майже задихаючись. — Тут ймовірно озброєний чоловік. Будь ласка, швидше.

Я скидаю виклик і біжу до дверей.

— Алане?

У вітальні відбувається справжній хаос: розбита ваза, скло на підлозі, перекинутий стілець.

Ден стоїть посеред кімнати з абсолютно божевільним поглядом і в його руці ніж. Я мала рацію, коли подумала, що він буде озброєний. 

— Де вона?! — кричить він.

Алан різко повертає голову в мій бік.

— Розі, біжи!

Запізно. Ден помічає мене.

— О, а ось і ти.

Я роблю крок назад, але він різко рухається вперед, та в ту ж секунду Алан стає між нами.

— Навіть не думай образити їй! — він буквально закриває мене собою. 

— Відійди.

— Ні.

— Це через неї моя сестра зараз сходить з розуму!

— Твоя сестра просто психічна!

— РОЗІ! — гаркає Алан, не зводячи погляду з Дена.

Усе відбувається надто швидко. Ден кидається вперед. Я лише встигаю скрикнути, коли блиснуло лезо. Алан різко відштовхує мене ще далі й перехоплює руку Дена. Далі я чую глухий удар і як перекидається ще щось зі столу.

— Алане!

Далі ж я бачу кров. Небагато, але вона є. Лезо все ж зачепило руку Алана. 

— Ти поранений!

— Все нормально! — гарчить він, утримуючи Дена і дякувати вищім силам, у цей момент влітає поліція.

Кілька секунд й Дена вже валять на підлогу, одягаючи кайданки. Він ще щось кричить, виривається, сипле погрозами, але я майже нічого не чую, бо дивлюсь тільки на руку Алана з якої стікає кров. 

— Молодець, що викликали поліцію вчасно, — говорить один із офіцерів. — Інакше все могло закінчитися значно гірше.

Мене починає трясти лише тепер. Все могло закінчитися гірше. 

Коли двері за поліцією зачиняються, у будинку нарешті стає тихо.

Алан відмовився від госпіталізації через «маленьку подряпину», тому зараз сидить на кухні, поки я обробляю його поріз.