26. Гра в карти

— Тримай, — брат дає мені стаканчик з кавою, що зробив на кухні. — Береш? 

— Дякую. 

Мені соромно за ту сцену, що я влаштувала, але ж ця сучка… Ніна мене спровокувала. На щастя, Крістофер прогнав її, бо вона ще й їхати не хотіла. 

— Як давно тобі подобається Алан? — сідає поруч зі мною на траві. 

— Крісе… Ми обовʼязково маємо говорити про це? 

— Ні. Мені просто цікаво, — дмухає на каву у свому стаканчику. 

— Я не знаю, — првертаю голову до нього. — Можливо, я відчуваю до нього щось, ще з дитинства. 

— Зрозуміло. 

Якийсь час ми сидимо мовчки, але потім Крістофер продовжує говорити: 

— Вибач мені. 

— Що? 

— Це я запропонував дядьку написати такі умови в заповіт, — він дивиться кудись  вдалину, а не на мене. — Ти бісила мене. Бісила твоя стійкість… І я вирішив, що фіктивний шлюб буде чудовим способом познущатись з тебе. 

— Якого хріна, Крісе? 

— Не знаю! — нарешті повертає голову в мій бік. — Я був злий на тебе за той випадок! 

— Ну ти й козел. 

— Знаю, — опускає голову. — Я не міг пробачити тобі те, що ти обрала правду, а не мене… Я повний козляра. Мені шкода. 

— Ти говориш «не міг пробачити», — повторюю його слова, — отже, зараз ти пробачив мені? 

— Ні. Я зрозумів, що ніколи й не повинен був ображатися на тебе. 

Це точно мій брат? Я не сплю? Легенько щипаю себе за руку і розумію, що це не сон. 

— Чекай! Що ти взагалі робиш на теплицях у таку годину? 

— Точно! — брат встає з трави і дістає якийсь конверт. 

— Це не черговий заповіт? — питаю перш, ніж взяти до рук. 

— Ні, це запрошення. 

— Запрошення? Куди? — починаю відкривати конверт. 

— На моє весілля. 

— Що?! 

Тепер вже і я встаю з трави від здивування. Уважно читаю запрошення й розумію, що це не жарт. В моїх руках справжнє запрошення на весілля Крістофера та якоюсь Мінді. 

— Ти ж прийдеш? 

— На моє весілля ти не прийшов, тож чому я маю йти на твоє? — ображено схрещую руки на грудях. 

— Кхм… Ну взагалі-то, я був на твоєму весіллі. Просто не підійшов, бо було соромно, — зізнається Крістофер. — Вибач. 

— Два вибачення за один ранок? Та ти точно не мій брат! — бʼю його в плече. 

— То ти прийдеш? — Крістофер не відводить від мене погляд. 

Я ще раз дивлюсь на нього, а потім важко зітхаю.

— Добре. Але за однієї умови.

— Якої?

— Ми влаштуємо нормальну сімейну вечерю. Без криків, сварок і брехні. 

Крістофер усміхається.

— Домовились. Завтра?

— Завтра.

Він простягає мені руку, ніби ми щойно підписали бізнес-контракт. Я фиркаю, але все ж тисну її.

— Ти дивний.

— Це в нас сімейне

Через пів години на теплицях уже починається справжній хаос. Приїжджають працівники, постачальники, хтось постійно телефонує, а я згадую, що сьогодні ще й співбесіди на нові вакансії. Просто прекрасно.

До обіду я вже хочу втекти в ліс і жити серед білок.

— Розкажіть трохи про себе, — вкотре повторюю я, дивлячись на чергового кандидата.

— Ну… я люблю рослини.

— Це чудово, але ви подали заявку на посаду бухгалтера.

— А… точно.

До вечора в мене починає сіпатися око і я ледве закінчую з документами, перевіряю останні накладні й нарешті сідаю в машину.

Єдине, про що я зараз мрію — душ і ліжко.

Коли я заходжу в будинок, у вітальні чути чоловічий сміх. Я скидаю піджак й проходжу далі.

На дивані сидить Алан і той його друг, якого я бачила кілька разів раніше.

На столі лежать карти, поруч стоять пляшки пива й миска з чіпсами.

— О, які люди, — каже він. — Ви досі одружені? 

— На жаль, так, — відповідає Алан.

— На жаль? — я звужую очі.

— Не починай, Розі, я сьогодні втомлений.

— Я теж.

Хлопець усміхається й простягає мені руку.

— Ділан.

— Розі.

— Нарешті ми нормально познайомилися, — посміхається мені. — І не така вже вона й дивна, — це вже він каже він Алану.

— Це тому, що ти її ще недостатньо знаєш. — Який ти милий, — саркастично промовляю. 

— Анабель і решта поїхали до друзів, — пояснює Алан. — Тому ми вирішили влаштувати вечір дегенератів.

— Тобто ваш стандартний вечір? — уточнюю я.

— Саме так.

Я вже збираюсь піти нагору, але Ділан раптом оживає:

— О! Давай із нами.

— Ні.

— Так.

— Я втомлена.

— Ми граємо в карти на бажання, — додає він.

— На бажання?

Алан одразу підозріло дивиться на друга.

— Ділане…

— Що? Це весело.

Я кілька секунд думаю. Можливо, мені й справді треба трохи відволіктися.

— Добре, — кидаю сумку на крісло. — Але якщо ви граєте не чесно, я вас убʼю.

— Вона точно мені подобається, — регоче Ділан.

І все починається добре, та всього через сорок хвилин я вже ненавиджу карти.

— Як ти знову виграв?! — обурююсь, дивлячись на Ділана.

— Бо я талановитий.

— Бо ти диявол.

Алан тихо сміється поруч і мене це дратує.

— Так-так, смійся. Ти наступний програєш.

— Але зараз програла ти, — нагадує Ділан, задоволено відкидаючись на дивані. — А отже…

О ні, його погляд мені не подобається.

— Яке ж твоє бажання, пане дияволе? — насторожено питаю.

Ділан переводить погляд з мене на Алана й усміхається занадто широко.

— Поцілуй Алана.

Я повільно кліпаю.

— Що?

— Ти чула мене.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Правила є правила.

Я різко повертаюсь до Алана.

— Скажи щось.

Він ліниво робить ковток пива.

— Я за чесну гру.

— Ти жахлива людина.

— Мені часто це кажуть.

Ділан уже мало не падає від сміху.

— Давайте, діти, не соромтесь.

— Я тебе ненавиджу, — кажу йому.