24. Клуб

— Господи, моя голова, — Алан спускається на перший поверх і тримається руками за голову. — Скільки я вчора випив?

— Не знаю, але судячи з твого зовнішнього вигляду, то більше, аніж норма.

Чоловік сідає за стіл і мені стає шкода його. Вирішую побути доброю до нього й зробити ліки від похмілля.

— Я вчора нічого дивного не робив?

У голові зʼявляється спогад про мою весільну сукню в його шафі.

— Не знаю, — брешу. — Я заснула майже одразу.

— Я навіть не памʼятаю, як опинився в кімнаті… Ти не допомагала мені часом?

— Я ж тобі казала, — доволі гучно ставлю перед ним склянку з ліками на стіл, — Що заснула!

— Ауч… В тебе поганий настрій? — бере ліки й починає пити.

— Нормальний в мене настрій.

Так, я вирішила не говорити Алану про те,  що зрозуміла його почуття до мене. Чому? Не знаю. Можливо, я боюсь цих почуттів. Або, боюсь того, що мої почуття до нього також мають іншу сторону.

— Тоді чому ти дивишся на мене так, ніби хочеш отруїти? — Алан кривиться, допиваючи склянку. — Господи, що це за гидота?

— Народний засіб. Маєш сказати дякую.

— Дякую, — бурмоче він і відкидається на спинку стільця. — Тепер я, здається, бачу своє минуле життя.

Я фиркаю, але посмішку стримати не вдається і Алан помічає це одразу.

— О, нарешті. Людина, а не демон.

— Не звикай.

Він дивиться на мене кілька секунд занадто уважно і я одразу відводжу погляд.

— Я сьогодні на теплиці, — швидко кажу й підводжуся. — Треба перевірити роботу.

— Я можу поїхати з тобою.

— Не треба.

— Розі…

— Все нормально, — перебиваю його. — Просто хочу побути сама.

Він ще кілька секунд мовчить, ніби хоче щось сказати, але врешті лише киває.

— Добре.

Я швидко піднімаюсь до кімнати, дістаю сумку й починаю складати речі: ноутбук. блокнот, документи по теплицях, зарядка й навушники. Склавши все до купи я закидаю сумку на плече й буквально вилітаю з кімнати.

Дорога минає швидко, оскільки сьогодні вихідний і дороги майже порожні.

На теплицях, на щастя, усе йде нормально.

Робітники закінчили нову систему поливу, розсада виглядає здоровою, а в одному з відділів уже почали дозрівати перші бутони троянд. Я крокую між рядами квітів, вдихаючи тепле вологе повітря, і вперше за ранок трохи заспокоююсь.

— Пані Розі, ми ще хотіли уточнити щодо поставки добрив, — до мене підходить один із працівників.

— Так, перенесіть її на четвер. І перевірте…

Я замовкаю, бо помічаю знайому фігуру біля входу. Світле волосся, занадто високі підбори і цей погляд, від якого одразу хочеться закотити очі.

— О, а ось і ти, — дівчина повільно підходить ближче. — Королева теплиць.

— Чого тобі?

— Прийшла подивитись на дівчину, яка бʼє людей.

Я важко видихаю.

— Ніно, якщо ти про свого брата, то з ним усе прекрасно. Я знаю, що він не при смерті, як ти розказуєш.

Зранку читала її допис в соцмережах про те, що їй брат у важкому стані. Звичайно я подзвонила у лікарню і там сказали, що він в порядку, легкий струс мозку.

— Ти його вдарила!

— Бо він поліз до мене.

— Ти завжди все псуєш! — Ніна робить крок ближче. — Спочатку Аллан, тепер мій брат…

Я нервово сміюся.

— Твій брат сам винен у своїх проблемах. А з Аланом… Ти сама винна.

— Ні! Це ти винна в тому, що Аллан досі не зі мною.

— Ніно, це вже смішно. Ти зрадила йому, а зараз влаштовуєш шоу?

— Смішно? — її очі блискають. — Я кохаю його вже багато років. І знаєш що? Він все одно буде моїм.

Я схрещую руки на грудях.

— Впевнена?

— Так. Тому що ти не залишишся поруч із ним надовго. Такі дівчата, як ти, завжди тікають, коли стає складно.

Мене чіпляють їй слова, та я намагаюся не показувати цього.

— Закінчила?

— Просто не заважай мені, Розі, — тихо каже Ніна. — Бо рано чи пізно Аллан зрозуміє, кого мав обрати від самого початку.

Я дивлюсь на неї кілька секунд, а потім усміхаюсь.

— Тоді бажаю удачі. Бо я добре знаю Алана. Він ніколи не пробачить зраду.

Обличчя Ніни миттєво змінюється.

— Ти…

— Гарного дня.

Я розвертаюсь і йду геть, поки вона не встигла сказати щось ще, але всередині все кипить. Як вона сміє намагатися повернути Алана після того, що зробила? Чорт. Бісить мене.

Закінчивши огляд теплиць я одразу сіла в машину і виїхала звідти. По дорозі вирішила набрати подругу і розповісти про останні події мого життя.

— Тобі терміново треба випити, — заявляє Міранда по телефону після того, як я переказую їй усе.

— Я й сама це знаю.

— Тоді через годину будь готова.

— А можна я просто полежу й постраждаю драматично?

— Ні. Ми їдемо в клуб і це не обговорюється!

Я й не проти. Ми обираємо клуб і я змінюю маршрут з будинку Алана, на нічний клуб.

Гучна музика буквально бʼє по вухах, як тільки заходжу, а світло миготить так сильно, що через двадцять хвилин я вже не розумію, котра година й скільки коктейлів випила.

— Оце я люблю! — кричить Міранда, танцюючи.

Поруч із нею сміється Філ, тримаючи в руках напій.

— Ти жива? — нахиляється він до мене.

— Поки що так.

— Значить, треба ще по одному.

— Це найгірша порада в моєму житті.

— Але ти погодишся.

— Погоджусь.

Через деякий час я вже справді починаю забувати про Ніну, Аллана і весь цей хаос, аж поки не помічаю щось дивне біля дальнього столика. Троє явно нетверезих хлопців оточили двох дівчат і одна з них здається мені дуже знайомою. Точно, це ж Аннабель. Сестра Аллана.

— О ні, — видихаю.

— Що? — Міранда повертається до мене.

— Там сестра Алана, — киваю в їх бік. — Здається їй потрібна допомога.

— Чекай, давай охорону…

Я не слухаю подругу, оскільки йду в їхній бік.

— Хлопці, — усміхаюсь максимально солодко, — а ви не бачили тут поліцію?

Один із них фиркає.

— Топай звідси.

— Та я б із радістю. Але ви зараз чіпляєтесь до беззахисних дівчат, а це якось… незаконно.