23. Весільна сукня

У будинку ми продовжуємо цю гру у мовчанку. Я не знаю що сказати, а Алану вочевидь соромно. Тож вечеря проходить спокійно, оскільки ми майже не розмовляємо.

Я кілька разів ловлю себе на тому, що дивлюсь на Алана. На синець під оком. На розбиту губу. На його втому, яку він намагається приховати за звичною байдужістю. 

А ще мене дратує те, що після сьогоднішнього я не можу нормально злитися на нього, бо тепер знаю правду. І якщо чесно, вона гірша за всі мої варіанти.

Алан не одружився зі мною через гроші. Не через бізнес. Не через вигоду. Він зробив це, бо його сім’я загрузла у боргах через махінацію мого дядька.

— Я піду спати, — тихо кажу, коли ми закінчуємо вечерю.

Алан лише киває, навіть не піднімаючи погляду від склянки з віскі. Я хочу щось сказати. Справді хочу. Але не знаю що саме.

«Вибач»?

«Дякую»?

«Мені шкода»?

Жодне слово не здається правильним, тож я просто йду нагору. У кімнаті одразу стає тихо й спокійно. Я перевдягаюсь у домашній одяг, змиваю макіяж і ще хвилин двадцять намагаюсь працювати з ноутбуком, але в результаті просто дивлюсь у один екран. У голові занадто багато думок. Я різко закриваю ноутбук і лягаю спати, натягнувши ковдру майже до носа.

Мабуть, я засинаю швидко, бо прокидаюсь від дивного глухого шуму. Наче щось впало. Я різко розплющую очі й кілька секунд просто лежу, намагаючись зрозуміти чи мені наснилось це. Але потім звук повторюється десь у коридорі. Серце одразу починає битись швидше. Я тихо встаю з ліжка й обережно відчиняю двері кімнати.

— Господи!

На підлозі прямо біля моїх дверей лежить Алан. Я від страху притискаю руку до грудей.

— Алане?!

Він щось нерозбірливо бурмоче у підлогу. Запах алкоголю доходить до мене навіть на відстані. Я повільно видихаю.

— Ти серйозно?..

Він підіймає голову й дивиться на мене абсолютно пʼяним поглядом.

— Рооозі…

— О ні. Ні-ні-ні.

Він намагається підвестись, але одразу ледь не падає назад.

— Трясця, — бурмочу й хапаю його за руку. — Чого ти взагалі лежиш під моїми дверима?!

— Хотів поговорити…

— О третій ночі?

— Зайнята?

Я аж очі закочую.

— Боже, ти нестерпний. Вставай давай.

Це виявляється набагато важче, ніж я думала. Алан важкий. Дуже важкий. І абсолютно не допомагає.

— Ти можеш хоча б зробити вигляд, що в тебе є ноги?

— Вони є… просто… не дуже працюють.

— Я помітила!

З величезними зусиллями я все ж дотягую його до кімнати. Він буквально завалюється на ліжко прямо у взутті.

— Все. Спи. І бажано не помри до ранку, бо я не хочу пояснювати поліції ще й це.

Я вже хочу піти, але дещо привертає мою увагу. Білий шматок тканини, що виглядає з трохи прочинених дверцят шафи. Я хмурюсь і підходжу ближче.

— Що це?..

Відчиняю шафу і завмираю. Моя весільна сукня. Біла, з тонким мереживом на рукавах. Я брала його в салоні лише на один день, а після весілля повернула. 

Але воно зараз тут. 

Поруч висить костюм Алана. Ідеально чорний, який він купив спеціально для церемонії. Я повільно проводжу пальцями по тканині, абсолютно нічого не розуміючи і тоді помічаю ще дещо. Позаду наклеєні фотографії. Одна — стара дитяча. Ми з Аланом стоїмо десь біля озера, а друга — з весілля. На ній сміюся, а Алан дивиться тільки на мене. І в цей момент у мене всередині ніби щось клацає. Його дивна поведінка. Його реакція на інших чоловіків поруч зі мною. Його постійне бажання захистити мене. Його «ти не та, перед ким я хочу виглядати дурником». Його спроба взяти провину на себе сьогодні. Я повільно повертаю голову до ліжка.

Алан спить, навіть не підозрюючи, що я щойно зрозуміла.

Цей ідіот…

Він не просто погодився на шлюб через борг.

Він кохає мене.