22. Бонні і Клайд на мінімалках

(Розалінда Сінклер) 

Не так я уявляла поїздку до бабусі. Я очікувала якусь жесть, але не зі сторони Алана (будемо відверті, я взагалі не знала, що він поїде зі мною). Зараз ми сидимо у місцевому поліцейському відділку, бо жителі побачили бійку і викликали копів. І є записи з камер, як я бʼю цього придурка каменюкою… Чим я тільки думала? Алан і сам чудово б впорався з ним. 

— Міс Розалінда Сінклер? — поліцейський нарешті переводить погляд на мене.

— На жаль.

Алан поруч тихо фиркає собі під ніс.

— Вам смішно? — одразу дивиться на нього офіцер.

— Ні. Просто вона завжди так відповідає, коли нервує.

Я кидаю на Алана погляд. Як він може жартувати? Точно ідіот.

— То що саме сталося? — питає поліцейський.

Я відкриваю рот, але Алан перебиває раніше:

— Це була самооборона.

— Алане…

— Він напав першим, — продовжує той, навіть не дивлячись на мене. — Почав погрожувати моїй дружині.

— На відео видно бійку між вами двома, містере Сінклер, — офіцер клацає ручкою. — Але також видно, як ваша дружина вдарила потерпілого каменем по голові.

— Бо він пішов на мене, — швидко кажу я.

— Він навіть не встиг підійти, — сухо відповідає офіцер.

Я опускаю голову на руки, бо це дійсно було без особливої на то причини. Він погрожував словесно, а я не стрималась і…

— Я ідіотка…

— Так, але зараз не про це, — тихо каже Алан.

— Дуже підтримав, дякую.

Поліцейський переводить погляд між нами й виглядає так, ніби вже шкодує, що взагалі взявся за цю справу.

— Послухайте, — Алан нахиляється вперед. — Запишіть усе на мене.

Я різко повертаю голову до нього.

— Що?!

— Я почав бійку.

— А каменем теж ти вдарив? Телепатично?

Він ігнорує мене.

— Я спровокував ситуацію. Вона просто злякалась.

— Містере Сінклер, у нас є запис, — втомлено каже офіцер.

— То видаліть його.

Я здивовано кліпаю, як і поліцейський.

— Ви зараз серйозно?

— Ні, — важко видихає Алан. — Але спробувати варто було.

Я не втримуюсь і нервово сміюсь. Боже, ми реально виглядаємо як два психи.

— Потерпілий прийшов до тями у швидкій, — каже офіцер, переглядаючи щось у паперах. — Серйозних травм немає. На щастя для вас.

— На щастя для нього, — бурмочу я. — Бо якби він ще раз підійшов до Алана…

— Розі, — тихо попереджає Алан.

— Що? Це правда.

Поліцейський дивиться на мене кілька секунд.

— Ви проблемна пара.

— Ми не справжня пара, — автоматично відповідаю.

І тільки після цього усвідомлюю, що сказала це вголос. Я повільно повертаю голову до Алана. Він дивиться на мене абсолютно спокійно.

— Чудово, — тихо каже він. — Просто чудово.

— Ой, та ніби це секрет.

— Для поліції — бажано так.

— А… точно.

Господи. Можна й мене просто вдарити тою каменюкою?

Через сорок хвилин суперечок, пояснень і підписання якихось паперів нас все ж відпускають. Штраф, звісно, довелося оплатити. І чомусь це ще більше дратує. Я буквально заплатила гроші за те, що вдарила ідіота каменем.

Дену пощастило легко відбутись. Швидка забрала його ще до кінця всіх розбірок і чесно кажучи, мене це абсолютно не хвилює.

Бабуся зустрічає нас біля будинку, схрестивши руки на грудях.

— Ну що, Бонні і Клайд, вас хоч не посадили?

— Поки ні, — бурмочу я.

— Я завжди казала, що в нашій сімʼї проблеми з керуванням гнівом.

— Це зараз був жарт? — питає Алан.

— Ні, констатація факту.

Я важко видихаю й обіймаю бабусю на прощання. Спершу вона напружується, але потім все ж обіймає мене у відповідь.

— Не пропадай ще на вісім років, — тихо каже вона.

— Постараюсь.

Вона переводить погляд на Алана.

— А ти бережи її. Бо вона явно не вміє берегти себе сама.

— Я помітив, — сухо відповідає він, дивлячись на мене.

— Не починай.

— Навіть не планував.

На найближчий потяг ми встигаємо буквально в останню хвилину. І щойно сідаємо у вагон, то між нами зависає тиша.

Я дивлюсь у вікно на темні дерева, що миготять за склом і намагаюсь не думати про все одразу. Про борги. Про бійку. Про те, що Алан намагався взяти провину на себе. Він сидить навпроти, відкинувшись на спинку крісла й заплющивши очі. На губі досі маленька ранка, а під оком починає наливатись синець.

І чомусь саме зараз мені стає його шкода. Трясця. Мабуть, каменюка вдарила не тільки Дена.