21. Бійка та почуття

(Алана Сінклер) 

Чесно кажучи, я вже шкодую, що взагалі сів у той грьобаний потяг. Але як інакше? Я, як ідіот, сидів під дверима своєї кімнати , і слухав коли ж вона вийде, щоб поїхати за нею. Бо Розі дуже характерна дівчина і в будь-якому випадку вчинить на свій розсуд. Я це з дитинства ще зрозумів. 

Щойно двері будинку зачиняються за моєю спиною, я дістаю цигарки з кишені й нервово кручу пачку в руках. Курити тут не дуже хочеться, але руки треба чимось зайняти, інакше я повернусь назад у будинок і почну слухати їхню розмову під вікнами. А це вже навіть для мене звучить як клініка, бо я й так знаю, що їй розкаже бабуся. 

— Трясця… — тихо видихаю й спускаюсь сходами.

Містечко маленьке. Повітря таке свіже, що я не вірю в те, що буває таке. Тут тихо настільки, що чутно, як літають комахи. 

Я поринаю у свої думки і йду вздовж дороги, сунувши руки в кишені куртки.

Мені не подобається, що вона зараз там сама. Не тому, що її бабуся страшна. Хоча, якщо чесно, ця жінка мене трохи лякає. Мені не подобається те, що Розі дізнається правду, бо після цього вона почне мене ненавидіти, або засуджувати за трусість. І найгірше те, що я навіть не зможу її за це звинувачувати. Я справді боягуз. 

Телефон у кишені починає вібрувати. Крістофер. 

Я кілька секунд просто дивлюсь на екран, а потім все ж відповідаю:

— Що?

— Вона дізналась? — без привітання питає він.

— Зараз дізнається.

На тому кінці стає тихо.

— Як ти дозволив їй поїхати?

Я нервово сміюся.

— А ти намагався щось заборонити Розалінді? Це неможливо. Вона вперта і дуже норовлива. 

Крістофер видихає.

— Це погана ідея.

— О, дякую, капітан очевидність.

Я зупиняюсь біля старої автобусної зупинки й проводжу рукою по обличчю. Не спав нормально вже кілька днів і це починає відчуватись.

— Вона дізналася б рано чи пізно, — тихіше кажу.

— Але не так.

— А як? — різко питаю. — Як, Крістофере? Мені треба було сказати: «Привіт, Розі, памʼятаєш наш чудовий фальшивий шлюб? Так от, моя сімʼя винна вашій купу грошей через махінації твого дядька, тому я фактично продав свою свободу за цей контракт». Так?

Власний голос починає звучати занадто зло, тож я замовкаю. Крістофер теж мовчить кілька секунд.

— Ти не продавав себе.

— Та невже?

— Алане…

— Не треба. Я вже достатньо наслухався цього лайна від батька.

Я стискаю телефон сильніше.

— Вона ж тобі подобається, так? — раптом питає Крістофер.

Я аж нервово сміюся.

— Господи, ти зараз серйозно?

— Це не відповідь.

Я мовчу, бо проблема в тому, що він і так знає відповідь. Всі вже, мабуть, знають. Крім самої Розі. 

— Це нічого не змінює, — тихо кажу.

— Для тебе, може, і ні.

— А для неї змінить усе.

Після цих слів мені самому стає гидко, тож я скидаю виклик раніше, ніж Кріс встигає щось відповісти.

Я піднімаю голову й дивлюсь кудись уперед. Маленькі будинки, дерева, тиша. І десь там зараз сидить Розі, яка через кілька хвилин дізнається, що її чоловік буквально людська розписка про борг.

Прекрасно. Просто прекрасно.

Я важко видихаю й уже хочу йти далі, але завмираю. На іншому боці дороги стоїть чорна машина.

— Та ви знущаєтесь… — шепочу собі під ніс.

Машина стоїть нерухомо. Я дивлюсь на машину через дорогу й відчуваю, як всередині повільно закипає щось дуже погане. Вони реально приїхали сюди.

Сюди, чорт забирай! У маленьке містечко, де Розі зараз сидить у будинку своєї бабусі й дізнається правду про все це лайно.

Я різко переходжу дорогу, навіть не думаючи. Машина все ще стоїть нерухомо, ніби їм взагалі байдуже, що я їх помітив.

— Виходь, — стукаю кулаком по тонованому склу. — Давай, боягузе.

Тиша.

— Я сказав виходь!

Двері нарешті відчиняються.

Із машини повільно виходить Ден. Брат Ніни. Вищий за мене, масивний, у чорній куртці й з тією самою тупою самовпевненою усмішкою, яка мені ніколи не подобалась.

— Ну привіт, Сінклер.

— Ти зовсім хворий? — гарчу я. — Ти навіщо за нею їздиш?

— А чого ти так нервуєш? Я ж просто дивлюсь.

— Ще раз наблизишся до неї і я…

— І що? — перебиває він. — Знову полізеш битися?

Він спеціально це каже. Спеціально провокує.

І, якби це стосувалось тільки мене, то я б стримався. Але він чіпає Розі і це миттєво зносить мені дах. Я бʼю першим. Кулак врізається йому прямо в щелепу й Ден відлітає назад до машини.

— Трясця! — гарчить він і одразу кидається у відповідь.

Наступний удар прилітає мені під ребра так сильно, що на секунду вибиває повітря з легень. Але я всеодно хапаю його за куртку й вдаряю ще раз.

— Тільки. Спробуй. Її. Зачепити!

— Ти реально втюрився у неї? — сміється Ден, витираючи кров з губи. — Оце так жалюгідно.

Ми буквально влітаємо у бруд біля узбіччя. Удар. Ще один. Він хапає мене за комір і бʼє по обличчю, але я майже не відчуваю болю через адреналін, як раптом чую десь позаду крик.

— АЛАНЕ!

Трясця. Я навіть не встигаю нормально повернути голову, як Ден різко відштовхує мене й рипло сміється:

— О, а ось і принцеса.

— Не смій до неї підходити! — гарчу я, підводячись.

Але Ден уже робить крок у її бік. 

— Відійди від нього! — кричить вона.

Ден лише криво усміхається.

— А то що?

Наступні події відбуваються настільки швидко, що я навіть не одразу усвідомлюю: Розі хапає великий камінь біля дороги і з усієї сили бʼє ним Дена. Його тіло просто валиться на землю.

На кілька секунд усе навколо завмирає.

Розі важко дихає, досі стискаючи камінь у руках, а я просто дивлюсь то на неї, то на непритомного Дена й повільно усвідомлюю одну дуже хрінову річ.

Моя дружина щойно ледь не вбила людину. А якби вбила — я б взяв провину на себе.