20. Принизлива правда

Лише опинившись на залізничній колії , я усвідомила, що це все реально. Я дійсно приїхала сюди. 

— Ти точно хочеш піти туди зі мною? — вирішую вкотре уточнити цей момент в Алана. 

— Ні. Але краще я вже буду чути, що тобі розкажуть і тоді…

— Невже настільки важко самому розповісти? 

—Так, просто це… дуже принизливий для мене момент. 

— Тобто наш шлюб, це «принизливий момент»? 

— Розі, не перекручуй мої слова. Я не вважаю шлюб з тобою принизливим… Причина, через яку я вимушений був в нього вступити — принизлива.  

— Алане, на мою думку, це означає те саме. 

Я рушаю в бік містечка. Якщо сказати по правді, то я поняття немаю куди йти і де живе моя бабуся, і чи взагалі вона ще тут живе. Та це остання відома мені адреса, тож вибору немає. 

— Не біжи, я не знаю тут місцевості. 

— Навігатор тобі в поміч! 

— Розі, ти зла на мене? 

— Так. Я приїхала сюди через те,  що ти не міг сказати мені правди, бо це принизливий для тебе момент! Алане, тобі сім років?! Ні! Ти дорослий чоловік, який має витримувати будь-які реакції людей на правду…

— Розі, але ти не та, перед ким я хочу виглядати дурником… Я не хочу, щоб ти знала про такі моменти. Я хотів бути сильним у твоїх очах.

— Ідіот.

Я не розумію, що мене зараз дратує більше. Його відвертість, чи те, що вона занадто пізно почала проявлятися. Що такого може бути, щоб Алан не хотів говорити? Мені жодної ідеї не приходить в голову. 

— Розі, я зараз реально відстану від тебе, — Алан знову наздоганяє мене.

— Трагедія яка.

— Ти завжди така «приємна», коли злишся?— Ні, іноді я ще гірша.

Він тихо сміється собі під ніс, але швидко замовкає, коли бачить мій погляд.

Я зупиняюсь біля старого зеленого будинку з білими віконницями й кілька секунд просто дивлюсь на нього. Адреса співпадає.

— Це тут? — тихіше питає Алан.

— Напевно.

Чомусь раптом стає страшно. Я не бачила бабусю років… сім? Вісім? Після тієї історії у школі вона навіть слухати мене не хотіла.

Мій брат вкрав гроші у однокласника, заради забави, а коли директор викликав батьків, то я це підтвердила. Всі чекали, що я покрию його, але я не змогла. І відтоді бабуся вирішила, що я «не вмію бути сімʼєю».

Досі пам’ятаю її слова:

«Рідних не здають».

Я повільно видихаю й натискаю на дзвінок, і за кілька секунд за дверима чути кроки, а ще за секунду двері відчиняються.

— Господи Ісусе… — жінка переді мною поправляє окуляри. — Це що, кінець світу?

Я нервово усміхаюсь.

— Привіт, бабусю.

Вона кілька секунд просто дивиться на мене. Потім переводить погляд на Алана.

— А це хто?

— Мій чоловік.

— Фальшивий чи справжній?

Я аж давлюсь повітрям. Алан тихо кашляє поруч.

— Бачу, чутки сюди доходять швидше за інтернет, — бурмочу.

— У нас тут нормальний інтернет, між іншим, — фиркає бабуся. — Я серіали дивлюсь у 4K. Не треба робити з мене динозавра.

Господи. Вона взагалі не змінилась.

— То ви пустите нас чи допит буде на вулиці? — питає Алан.

— А ти мені вже не подобаєшся, — одразу відповідає вона. — Але раз вже тут, то заходьте.

Будинок пахне кавою, м’ятою і чимось солодким. Всередині все виглядає набагато сучасніше, ніж я очікувала. Великий телевізор, робот-пилосос катається по підлозі, а на кухні стоїть кавомашина дорожча за мою.

— Нічого собі… — тихо кажу.

— Я не померла і не збираюсь, — кидає бабуся, йдучи на кухню. — Сідайте.

Ми з Аланом переглядаємось і мовчки сідаємо за стіл.

— То чого приїхали? — питає вона, ставлячи чашки. — Просто вирішили провідати стареньку, яка вам сто років не потрібна була?

— Бабусю…

— Не «бабусюкай» мені тут. Я досі ображена.

— Минуло майже вісім років.

— І? Хороші образи живуть довго.

Алан тихо сміється у кулак, а я відчуваю, що вона буквально робить мене винною, ніби саме не говорила, що більше не хоче знати мене. Я між іншим всерйоз сприйняла ті слова. 

— А ти взагалі мовчи, Сінклер, — одразу кидає вона.

— Ви знаєте хто я?

— Я не сліпа. І не дурна. На жаль.

Я нервово видихаю.

— Мені потрібно дещо дізнатися про тата. І про сімʼю Сінклерів.

Бабуся перестає усміхатись.

— А йому обов’язково це чути? — киває вона на Алана.

— Взагалі-то я теж тут сиджу, — бурмоче він.

— Саме це мене і турбує.

Я переводжу погляд з неї на Алана.

— Я не хочу більше секретів.

Бабуся довго дивиться на мене, а потім хитає головою.

— Ні. При ньому я говорити не буду.

— Бабусю…

— Розаліндо, або так, або ніяк.

Я важко видихаю і дивлюсь на Алана. Він виглядає максимально незадоволеним.

— Серйозно?

— Так, серйозно, — відповідає бабуся. — Йди прогуляйся. Подихаєш свіжим повітрям і може характер кращим стане.

— Яка приємна пані, — бурмоче він, але все ж встає.

Перед тим як вийти, Алан переводить погляд на мене.

— Якщо щось буде не так, то подзвони.

— Це маленьке містечко, а не зона бойових дій.

— З вами ніколи не знаєш, що буде далі.

Я закочую очі, а він нарешті виходить з будинку.

Щойно двері зачиняються, бабуся різко видихає.

— Господи, який же він схожий на свого батька.

У мене всередині все напружується.

— Що сталося між нашими сім’ями?

Вона мовчки робить ковток кави.

— Твій батько був дурнем. Але хорошим дурнем. А твій дядько… — криво усміхається. — Твій дядько був розумним покидьком.

— Що це означає?

— Те, що він підставив і твого батька, і батька Алана.

— Як?

— Вони разом мали бізнес. Колись давно. Сінклери вкладали величезні гроші. Твій батько довіряв брату, а той крутив махінації за їхніми спинами. Коли все вилізло назовні, то твій дядько зник, а борги повісили на інших.