19. Дорога до правди

Зранку, перед тим, як вийти з будинку, я трохи вагалася чи дійсно варто їхати до тої, хто в обличчя сказала мені, що не хоче бачити, але все ж таки, вона єдина, хто може пролити хоча б трохи ясності про минуле мого батька. Я довго ігнорувала той факт, що всі намагались уникнути розмови про сімейство Сінклерів, але оскільки я тепер частина цього сімейства, хоч і фіктивно, тож маю право знати, що ж сталося насправді. Алан точно не розповість мені всієї правди, або знову ж таки вирішіть мовчати. Від нього не варто очікувати відвертості. 

Потяг рушає з затримкою, тож я приїду на пів години пізніше, аніж планувала. Діставши з сумки свій айпад, я вирішую трохи попрацювати над дизайном мого бренду. Я хочу відкрити декілька магазинів для продажу квітів, що будуть вирощені в теплицях, а потім можливо, у майбутньому, я зможу стати поставником квітів для інших магазинів. Але то далекі плани. 

— Привіт, — попвертаю голову нанос. — Мене Віктор звати… Ти сама їдеш? 

У цей момент я шкодую, що не спитала в Алана імʼя брата Ніни. 

— Вам потрібн допомога? — вирішую, що бути любʼязно зараз не найкращий варіант, тож дію грубо.

— Що? Ні..

— Я працюю і немаю часу на балачки, — намагаюсь ввічливо посміхнутися, але вона точно не схожа на ввічливу. 

— О.. Вибачте. Не хотів відволікати вас. 

Чоловік відвертається, а я беру мобільний. Потрібно дізнатися в Алана імʼя. Хоч, він міг сказати несправжнє імʼя, що було б цілком логічно, якщо він хоче зашкодити мені. Немає сенсу турбувати Алана. 

— Мила, вибач, — від шоку я завмираю на місці. — Не знайшов шоколадний круасан для тебе. Будеш ванільний? … Вибачте, ви можете сісти трохи далі від моєї дружини? 

Як Алан тут опинився? Я думала, що він спить вдома і навіть не підозрює, що я дійсно кудись поїхала. 

— О, так… Гарна у вас дружина, — Віктор ледь помітно усміхається і йде. 

— Ти дурна? Я ледве встиг на цей грьобаний потяг! 

— Ти чого кричиш на мне? Я не просила тебе їхати зі мною!

— Ага, не просила, — Алан буквально падає на сидіння навпроти мене й ставить каву на столик так різко, що кришка ледь не злітає. — Зате чудово поїхала сама чорт знає куди після того, як ми вчора говорили.

— Не перебільшуй.

— Не перебільшувати? — нервово сміється. — Розі, за тобою буквально стежать.

— Можливо. Але це не означає, що я маю сидіти вдома під замком.

— Я б із задоволенням тебе там закрив.

— О, чудово. Тепер ти ще й психопат.

Він закочує очі й простягає мені пакет.

— Господи, ти нестерпна.

– Мені так часто кажуть.

Я повертаюсь до айпада, роблячи вигляд, що дуже захоплена роботою. Насправді ж я просто не хочу дивитися на нього зараз. 

— Ти досі злишся? — тихо питає він через кілька хвилин.

— Ні. Я просто обожнюю, коли від мене приховують важливі деталі життя.

Він важко видихає.

— Я не приховую, щоб зробити тобі гірше.

— А для чого тоді? 

І знову тиша. Як мені набридло це ігнорування відповіді. Я гірко усміхаюсь і знову дивлюсь у айпад.

— Ось тому я і їду сама все дізнаватися. Бо від вас обох нормальних відповідей не дочекаєшся.

— Від «нас»? 

– Ага. Від тебе й Крістофера, – блокую екран айпаду. 

– І хто ж тоді може тобі пояснити щось? 

– Моя бабуся. Мати мого батька. 

Обличчя Алана блідне і я розумію, що він не очікував, що дійсно існує хтось, хто може прояснити ситуацію.