18. Брат Ніни

Коли я повернулася до будинку, то Алана досі не було, тож не чекаючи пішла до своєї кімнати. Мені терміново потрібно поговорити з тою, хто вирішила не спілкуватися зі мною до кінця своїх днів. Але якщо подзвоню, то вона точно не захоче відповідати, а на повідомлення тим паче. Єдиний варіант — поїхати до неї, але сьогодні вже пізно, тож я виїду з самого ранку і десь по обіді буду в неї. 

Мобільний вібрує і я перевіряю. Це повідомлення від Крістофера. Доволі дивно отримувати від нього повідомлення після стількох років ігнорування мого існування. 

 «Це фото зроблено у день пожежі. Єдина машина, яку ми не змогли визначити.»

Я відкриваю фотографію і розумію, що вже бачила цю машину. Саме вона була біля теплиць сьогодні. Що відбувається? Я комусь могла перейти дорогу? 

— Розі? — стук в двері змушує трохи напружитися. — Можемо поговорити? 

— А нам є про що говорити? 

— Так. 

Якийсь в нього наляканий голос. Я не дуже хочу говорити з ним, особливо після нашої сварки, але можливо під час цієї розмови я зможу дізнатися про боргову розписку між нашими батьками. 

— Кажи,  — відчиняю двері й спираюсь на одвірок плечем.

— Прям тут? 

— А хочеш щоб ми пішли у твою кімнату? — саркастично посміхаюсь. 

— Ні. Ми поговоримо у твоїй, — не чекаючи мого дозволу Алан пірнає під моєю рукою, що тримала двері, й опиняється у середині кімнати. — А ти я бачу тут трохи навела красу.

— А не можна було? 

— Твоя кімната, тож роби що хочеш. — сідає на крісло, що я посунула ближче до вікна, з ціллю більше читати книги, але так ще й не читала.

— Говори і йди з моєї кімнати. 

— Як грубо, — відводить погляд. — Гаразд, а тепер серйозно. Ти зараз у великій небезпеці Розі. 

— Ти говориш про чувака у тонованій машині? 

Очі Алана стають мов два блюдця. 

— Звідки ти…

— Звідки знаю? — киває головою. — Бачила його сьогодні біля теплиць, а потім Крістофер надіслав це фото, — підходжу і показую фотографію. — Я не знаю хто це і що йому потрібно від мене.

— Я знаю… Це брат Ніни.

— Чекай.. Ніни, тої, що твоя колишня? — від подиву я ледь рота не відкриваю.

— Так. Саме цієї Ніни. 

— Тоді, як так вийшло, що запальничка мого брата опинилася на місці пожежі?  — я ж звинуватила його у всьому, навіть нормально не розібравшись. 

— Цього я точно не знаю, можливо він підставив його..

— Або Крістофер загубив її в інший день і це просто дурнуватий збіг обставин. — озвучую думку, що так не хотіла приймати. 

— Або так,  — Алан уважно дивиться на мене. — Вибач, я не хотів, щоб так вийшло. 

— Не парся, ти ж не винен, що твоя колишня така притрушена. 

— Ти в порядку? 

— Так, все нормально. — його питання змушують мене почуватися ніяково. — Що будемо робити? 

— Поки не знаю, але попрошу тебе не їздити самостійно у невідомі місця, де він може нашкодити тобі, — встає з крісла і прямує до мене. — Я не хочу щоб ти постраждала.

Його слова зависають у повітрі й чомусь починають дратувати ще більше.

– Я завтра поїду за місто, – спокійно кажу, схрестивши руки на грудях.

– Ні.

Я навіть кліпаю від такої швидкої відповіді.

– Перепрошую?

– Ти нікуди сама не поїдеш.

– Ого, — фиркаю. — А коли це ти став моїм охоронцем?

– Розі, я серйозно.

– А я ніби жартую?

Він важко видихає і на секунду заплющує очі. Наче я зараз проблема всього його життя. Хоча, можливо, так і є.

– Ти не розумієш у що вляпалась.

– Тоді поясни мені! — голос стає різкішим. — Бо поки що я бачу тільки те, що за мною хтось стежить, твоя колишня виявилась психопаткою, а ти поводишся так, ніби знаєш набагато більше, ніж говориш.

Алан мовчить. Боже, як же мене дратує ця його звичка мовчати у найважливіші моменти.

– Я всеодно поїду, — кажу вже спокійніше. — Мені треба.

– Куди?

– Не твоя справа.

– Тепер моя.

– Та невже? І чому ж? Бо ми граємо у щасливе подружжя перед камерами?

– Бо я не хочу, щоб з тобою щось сталося! — різко відповідає він.

Я уважно дивлюся на нього. На напружену щелепу, на руки, які він стискає в кулаки, ніби стримує себе. І чомусь саме це мене остаточно вибішує.

– Добре, — повільно киваю. — Тоді давай чесно. Яка в тебе вигода від цього шлюбу?

Він завмирає. Буквально.

– Розі…

– Ні, не «Розі». Мені вже набридло відчувати себе ідіоткою, яку ти намагаєшся «захистити», але при цьому нічого не говориш!

– Це складно.

– О, серйозно? А я думала все дуже просто і весело! — нервово сміюсь. — Тоді поясни мені. Я слухаю.

Він відводить погляд.

– Алане, — тихіше кажу я. — Якщо ти хочеш, щоб я довіряла тобі, то хоча б раз скажи правду.

Кілька секунд він просто дивиться у підлогу. А потім проводить рукою по волоссю й тихо видихає:

– Тобі краще цього не знати.

– Та що ж це за відповіді такі? Ви з Крістофером ходите на одні курси «як бісити Розалінду»?

Кутик його губ ледь смикається, але усмішка одразу зникає.

– Я серйозно.

– І я серйозно. Я завтра поїду, з тобою чи без тебе.

Він піднімає на мене погляд і виглядає так, ніби хоче щось сказати, але в останній момент просто ковтає ці слова.

– Гаразд, — тихо каже він. — Роби що хочеш.

– О, дякую за дозвіл.

– Не починай.

– А ти припини поводитись так, ніби я маленька дитина.

Він лише втомлено хитає головою, обходить мене й прямує до дверей.

– Ти знову тікаєш? — кидаю йому в спину.

Алан зупиняється біля дверей, але не обертається.

– Добраніч, Розі.

– Та пішов ти.

Він тихо хмикає собі під ніс і все ж виходить з кімнати, а я залишаюсь стояти посеред кімнати, стискаючи телефон у руках і відчуваючи, як всередині повільно закипає злість.

Бо я більше нічого не розумію. І здається, кожна нова відповідь тільки все ускладнює.