17. Хаос довкола

Що робити далі? Я не знаю. Я нічого не знаю. 

Головою спираюсь на кермо машини, намагаючись стримати сльози, але вони продовжують текти. Нічого не сталося, а я плачу мов дитина. 

Мобільний починає вібрувати. Це Міранда. Я відповідаю після того, як витираю сльози:

– Привіт. 

– Привіт. Зайнята? 

– Ні. Потрібна допомога? 

На мить стає тихо, але потім Міранда питає: 

– Ти плакала? 

– Ні. 

– Не бреши мені! 

Я нервово сміюся й швидко витираю щоку рукавом.

– У тебе талант допитувати людей.

– У мене талант чути, коли мої друзі брешуть, – спокійно відповідає Міранда. – Що сталося?

Я відкриваю рот, але слова застрягають десь у горлі. З чого взагалі почати?

– Розі?

Я важко видихаю.

– Я просто… заплуталась.

– Це через Алана?

– Частково.

– А інша частина?

– Я не розумію, що відбувається навколо мене, – тихо кажу. – І чим більше дізнаюсь, тим гірше.

Міранда мовчить кілька секунд.

– Ти хочеш поговорити? Чи хочеш, щоб я просто приїхала й ми мовчки напилися вина?

Я фиркаю крізь сльози.

– Другий варіант звучить прекрасно.

– Тоді кидай геолокацію.

– Ні, я вже скоро буду вдома.

– Точно?

Я дивлюся на свої тремтячі руки. Не точно. Абсолютно не точно. Але що я маю робити? Втікати? Ховатися? Робити вигляд, що нічого не відбувається?

– Так, – брешу я. – Все нормально.

– Розалінда.

Я заплющую очі. Господи, як же я ненавиджу, коли мене називають повним ім’ям. Особливо коли відчувають, що я брешу.

– Я впораюсь, – тихо кажу.

– Ти не завжди мусиш справлятися сама.

Від цих слів у грудях стискає ще сильніше. Бо останнім часом мені здається, що я тільки це й роблю — намагаюся впоратися сама.

– Дякую, – ледве чутно відповідаю.

– Подзвони мені, якщо що. У будь-який час. Навіть о третій ночі.

– Добре.

Ми прощаємось, і я повільно відкладаю телефон убік, ще кілька секунд сиджу нерухомо, а потім дивлюся у дзеркало заднього виду. Очі червоні, туш трохи розмазалась, волосся взагалі живе своїм життям. Прекрасно, я просто красуня. 

– Візьми себе в руки, Розі, – шепочу сама собі.

Через кілька хвилин я нарешті заводжу машину. Дорога додому проходить ніби в тумані. Я навіть не пам’ятаю половину світлофорів, які проїхала. У голові лише уривки думок.