16. Пазл складається

– Це поставте туди! – вказую рукою напрямок. – Так, ідеально! 

Я очікувала, що буде довга історія зі страховою, пошуком працівників, але все відбулося швидко. Минув лише тиждень, з моменту, як я фотографувала все для страхової, а сьогодні вже почали роботу над відновленням теплиці. Можливо, це все прізвище Сінклер, але не знаю напевно. З Аланом стосунки в нас стали ще більш натягнуті. Про розписку я в нього не питала,  а він і не питав чи бачила я щось подібне. Якщо й зрозумів, що загубив, то в мене не питає, оскільки не хоче, щоб я про це знала.  Але чому? Що такого в тій розписці? 

– Це куди? – робочий вириває мене з роздумів. 

– А що це? 

Не розумію, що саме він тримає у руках. 

– Це камера відеоспостереження, сигналізація та монітор. 

– Давайте поки мені у багажник, – дістаю ключ з сумочки і відкриваю його. – Дякую. 

Я зачиняю багажник і на секунду затримую руку на ключах. Камери спостереження… сигналізація… Хіба я замовляла? 

Я оглядаю територію теплиць. Робітники розходяться між обгорілими конструкціями, хтось тягне метал, хтось вимірює залишки фундаменту. Шум інструментів змішується з голосами, і все це має вигляд майже нового початку.

– Розі, тут треба підпис! – кличе мене один із менеджерів бригади.

Я швидко підходжу, беру планшет і ставлю підпис майже не читаючи. Документи йдуть один за одним — дозволи, поставки, план відновлення. Усе занадто швидко, ніби мене просто несуть за течією, не даючи часу зупинитися. І це навіть трохи лякає.

– Хто взагалі все це організував так швидко? – тихо питаю у чоловіка поруч.

– Нам дали зелене світло зверху, – знизує плечима він. – І фінансування теж підтвердили майже одразу.

– Зверху… – повторюю повільно.

Я відходжу трохи вбік і вдивляюся в роботу. Камери вже частково встановлюють по периметру. Чорні маленькі очі на металевих кріпленнях виглядають тут майже чужими, але водночас правильними.

– Це точно було необхідно? – питаю у чоловіка, що керує установкою.

– Після пожежі? Так, – коротко відповідає він. – Тут тепер буде цілодобове спостереження.

Я мовчу, але в голові знову з’являється думка про Крістофера. І про те, що хтось явно дуже швидко підстрахувався.

Мій телефон вібрує в кишені. Я автоматично дістаю його, але це лише повідомлення від постачальника. Нічого важливого.

Я стискаю губи й ховаю телефон назад.

– Розі! – знову кличуть мене. – Тут ще потрібно вирішити, де ставимо склад!

– Йду!

Робота затягує мене майже на весь день. Я бігаю між працівниками, перевіряю креслення, сперечаюсь щодо матеріалів, затверджую дрібниці, які раніше взагалі не помічала. І вперше за довгий час я відчуваю, що хоч щось контролюю.

Коли сонце починає хилитися до горизонту, я нарешті дозволяю собі видихнути. Руки втомлені, ноги гудуть, а в голові відбувається суцільний шум.

Я ще раз оглядаю територію. Теплиця вже не виглядає як руїна. Вона виглядає набагато краще. 

Повільно повертаюся до машини, але на півдорозі зупиняюся.

Поруч із парканом стоїть незнайомий чорний автомобіль. Двигун вимкнений, але всередині хтось є. Я не бачу обличчя. Тільки темний силует за тонованим склом.

І на секунду мені здається, що він дивиться прямо на мене. Я різко відвертаюсь і сідаю в свою машину. Серце чомусь б’ється швидше, ніж має.

Коли я заводжу двигун, у дзеркалі заднього виду той автомобіль все ще стоїть на місці.

Я вимикаю двигун, але не виходжу одразу. Дивлюся в дзеркало заднього виду ще кілька секунд. Чорна машина все ще там. Нерухома. Ніби просто чекає.

– Що за дурниці… – тихо кажу собі й різко відкриваю двері.

Повітря надворі вже прохолодніше, ніж удень. Я йду прямо в бік тієї машини, не відводячи погляду. Ще кілька метрів, ще один крок, і в ту ж секунду, як я майже доходжу, двигун оживає. Машина смикається з місця так швидко, що гравій під колесами розлітається в боки.

– Агов! – вигукую, але вона вже виїжджає на дорогу.

Я стою посеред двору теплиць, дивлячись, як чорний автомобіль зникає за поворотом, навіть не пригальмувавши.

– Чудово… – видихаю і розвертаюся назад до своєї машини.

Весь цей день починає здаватися якоюсь поганою грою.

Додому я повертаюся вже майже в темряві. Будинок зустрічає мене тишею, яка тепер здається підозрілою. Я скидаю взуття в коридорі й одразу йду у вітальню, але тут порожньо.

– Алане? – кличу я.

Ніхто не відповідає. Я закочую очі й дістаю телефон. Пів хвилини думаю, перш ніж набрати йому, а потім натискаю виклик. 

– Так? – його голос звучить хрипко.

– Ти де?

– Не вдома.

– Я помітила.

Пауза.

– Що тобі треба? – втомлено питає він.

Я стискаю телефон сильніше.

– Питання. Це ти так швидко вирішив питання зі страховою?

Коротка тиша.

– Ні, – відповідає він одразу.

– Точно?

– Розі, я не займаюся твоєю страховою.

Я замовкаю. Тоді хто?

– Добре, – тихо кажу. – Просто… забудь.

Скидаю виклик і кілька секунд просто сиджу нерухомо.

Це був не Алан. Отже, хтось інший вирішив мої проблеми за мене. І в цій грі є лише одна людина, яка могла б це зробити так, щоб я навіть не одразу зрозуміла.

Мій любий братик.

Я різко встаю.

– Звісно… – шепочу. – Звісно, це ти.

Через пів години я зупиняюся біля знайомої будівлі. Великий дім, занадто дорогий і занадто ідеальний. Я виходжу з машини і навіть не даю собі часу передумати. Підіймаюся сходами і натискаю на дзвінок.

Тиша. Я натискаю ще раз, вже сильніше, і нарешті двері відчиняються.

На порозі стоїть Крістофер, але це не той ідеально зібраний чоловік, якого я звикла бачити на світських заходах чи ділових зустрічах. Зараз він виглядає так, ніби його буквально витягнули з бійки.

– Розі? – його голос звучить втомлено.

І тут я все розумію. Пазл складається, доволі повільно, але складається.