15. Розписка

Ранок неділі видався на диво спокійним. Ніякої гучної музики, ніякого Алана, що стукає у двері і жодних пʼяних людей, що падають і зносять все на своєму шляху. Чи не щастя прокидатися у тиші? Думаю, що саме це і є щастя. 

Годинник показує майже одинадцяту. Нормально я так поспала. Дивно, що мене ніхто не будив. Перевіряю мобільний і жодного пропущеного дзвінка чи повідомлення. Такі дні дійсно бувають? 

Через силу встаю з ліжка і йду перевіряти будинок. Спершу стукаю у двері кімнати Алана, але нічого не відбувається. Перевіряю будинок і він також порожній. Нікого немає. 

– Не міг попередити, що кудись поїде? – бурмочу під ніс і перевіряю ще раз телефон, але повідомлення дійсно немає. 

Мій палець тягнеться до кнопки виклику, але я вчасно зупиняюся. Мені байдуже де він. Не попередив, отже мені не потрібно знати про це. Ми не справжня пара, тож можемо не попереджати про те, що кудись йдемо. У мене взагалі-то також є плани. Потрібно зайнятися відбудовою теплиці і починати шукати співробітників для мого бізнесу. Бо все ж таки, я погодилася на цей шлюб тільки заради великого бізнесу. 

За тридцять хвилин я була повністю зібрана і нарешті вийшла з будинку. Моя машина стоїть припаркована у гаражі, тож довелося спершу зайти туди, але я не образ зрозуміла, як відкрити ворота і виїхати. Та все ж так змогла виїхати. До теплиць їхати більше сорока хвилин, тож варто спершу заїхати випити кави та перекусити якимось сендвічем. Найкращий варіант – кавʼярня Філа. Ми не бачились якийсь час, тож це прекрасна можливість і перекусити, і поговорити з другом. 

Припаркувавши машину біля кавʼярні, я одразу зустрілась поглядом з Філом, що якраз приймав замовлення у клієнта за столиком біля вікна. Клієнтів достатньо, навіть хорошого столика немає. Лише біля вбиральні, а я чудово знаю, які там бувають аромати. 

– Розі! – Філ зустрічає мене біля барної стійки і обіймає. – У гості? 

– Щось типу того, – посміхаюсь. – Їду оцінювати збитки у теплиці, але перед цим треба випити кави та перекусити. 

– Сама їдеш? – його погляд спрямований на мою машину. – Чи з Аланом? 

– Сама. Він зайнятий… напевно. 

– Розі, людина або зайнята, або ні, – бере паперовий стаканчик для моєї кави. – Не може бути «напевно». Ви посварилися? 

– Ні. Алана не було у будинку коли я пішла і повідомлення він не залишив, тож я не знаю де він.

Філ мій друг, тож брехати, або щось приховувати – немає сенсу. 

– Не гарно з його сторони, – вмикає кавомашину. – Тобі подвійне американо? 

– Так, дякую. 

– А перекусити? 

– Є сендвіч з куркою?

– Звичайно, – посміхається. 

Якось так він змінює тему, коли бачить, що я не хочу про це говорити. Філ просто чудо. 

З кавʼярні я вийшла тримаючи у руках сендвіч, каву та десерт, що мені купив Філ, хоча я казала, що не хочу солодкого. 

Поки я доїхала до теплиць, кава встигла охолонути, а настрій — остаточно зіпсуватися. Щойно виходжу з машини, у груди одразу бʼє запах гарі. Минуло вже кілька днів, а він досі стоїть у повітрі так, ніби пожежа сталася тільки вчора. 

Мої кросівки хрустять по чорному попелу, коли я підходжу ближче. Від теплиць залишився лише обгорілий металевий каркас. Скло розсипалося по землі дрібними уламками, а всередині все виглядало настільки мертвим, що мене аж пересмикнуло.

– Чорт… – тихо видихаю.

Я знала, що все погано. Але бачити це ще раз відчувається якось гірше. 

Стискаю стаканчик з кавою сильніше й повільно заходжу всередину. Частина конструкції обвалилася, деякі полиці почорніли настільки, що розсипаються від одного дотику.

Невже я настільки жахлива сестра, що Крістофер хотів спалити мій бізнес? Ця думка знову бʼє по голові. Я майже впевнена, що це був він. У нього достатньо ненависті, щоб зробити щось подібне. І достатньо грошей, щоб замʼяти будь-які наслідки. 

Я дістаю телефон і починаю фотографувати збитки. Потрібно надіслати це у страхову, бо бізнес застрахований. Потім знайти працівників, що зможуть повернути це місце до життя. Звичайно є пʼять інших, цілих, теплиць, але я хочу починати бізнес гарно, а не ось так. 

Обходжу територію ще раз, оцінюючи масштаби катастрофи. Частину обладнання ще можна врятувати. Деякі рослини у сусідніх теплицях теж постраждали через дим і температуру. Роботи тут на кілька місяців. І грошей піде неміряно.

– Ну привіт, нове життя, – гірко усміхаюсь сама до себе.

Допиваю вже холодну каву і сідаю на капот машини, відкриваючи нотатки у телефоні. Починаю складати список: ремонт, нове скло, система поливу, ґрунт, працівники…

За годину я нарешті їду додому. Голова гуде від цифр, запаху гарі й недосипу. Мені хочеться тільки душ і тишу. Можливо, навіть келих вина. Великий келих вина.

Але щойно я заходжу у будинок, розумію, що про тишу можна забути.

З вітальні лунає гучна музика. Ранок був тихим, але вечір точно не такий. 

– Та ви знущаєтесь… – стогну собі під ніс, скидаючи ключі на тумбу.

У повітрі змішався запах алкоголю, сигарет і чогось смаженого. Повільно проходжу далі й завмираю у проході.

Алан сидить просто на підлозі біля дивана. У розстібнутій сорочці, з пляшкою віскі в руках і абсолютно пʼяним поглядом. Поруч валяються ще дві порожні пляшки.

Він піднімає голову і кілька секунд просто дивиться на мене так, ніби намагається зрозуміти — справжня я чи йому вже ввижається.

– О-о-о, – протягує він хрипко. – Дружина повернулася.

– Господи, Алане… – я повільно видихаю. – Ти серйозно?

Він криво усміхається й робить ковток просто з пляшки.

– А що? Я тихо себе веду. Навіть музику не дуже голосно включив.

– Ти ледве сидиш.

– Зате сиджу красиво.

Я закочую очі й підходжу ближче.

– Де ти був зранку?

– А це вже допит?

– Це нормальне питання для людини, яка прокинулась у порожньому будинку без жодного повідомлення.