13. Анабель

Ранок у цьому будинку вкотре починається не з кави. Я прокидаюся через гучну музику, що лунає точно всередині будинку. Накинувши халат, я виходжу з кімнати, щоб дізнатися, що ж такого сталося, щоб музика волала на весь будинок. 

– Якого біса? – з сусідньої кімнати виходить Алан. 

– Що? Хіба не ти увімкнув музику? 

– Вихідний день на вулиці, я по твоєму ідіот не спати о восьмій ранку? 

Що ж, він ще зліший за мене. 

– Тоді хто це? 

– Є у мене варіант, – рушає сходами вниз, а я а ним. 

Міг би й сказати, а не грати в ці ігри. Тепер думай про кого він подумав. 

Звук музики приводить нас у вітальню, але тут нікого немає. Алан вимикає музику і я відчуваю неймовірне полегшення. 

– Задоволена? 

– Це не я… Алан, я також прокинулася..

– Та не ти, – перебиває мене і киває головою щоб я озирнулась. – Ця мала гадюка. 

Я озираюсь і бачу молоду й дуже привабливу дівчину. Пазл складається. Сестра Алана.

– Це я гадюка? – вона рушає до нас. – Це ти збрехав мені про місце проведення весілля! 

– Я не брехав. Просто помилився адресою, – Алан знизує плечима і сідає на диван.

– Я, як ідіотка, сиділа у тому залі і думала чому нікого немає! 

Неочікувано Анабель кидає прямісінько в Алана свою сумочку, але він встигає ухилитися і вона падає на диван поруч з ним. 

– Не веди себе як дитина! 

– Йди до біса, – погляд дівчини нарешті опиняється на мені. – Якшо ти захочеш його вбити – я допоможу. 

– Анабель! – я здригаюся від різкого голосу Алана. 

– Що?! – показує йому язика. – Вибач за грубість. Я його сестра – Анабель. 

– Розалінда, але можеш звати просто Розі, – ми обмінюємося рукостисканнями. – Приємно познайомитись. 

– О, мені теж, – Анабель усміхається так, ніби щойно не планувала вбивство рідного брата. – Хоч хтось тут виглядає адекватним.

– Я все ще тут, – сухо кидає Алан з дивану.

– На жаль, – бурмоче вона й знову повертається до мене. – Скажи чесно, він тебе змусив?

Я ледь стримую усмішку.

– Довга історія.

– О, я обожнюю довгі історії, – вона одразу ж сідає поруч зі мною, підібгавши ноги під себе. – Особливо ті, де мій брат виглядає ідіотом.

– Тобі будь-яка підійде, – вставляє Алан.

– Замовкни, – навіть не дивлячись на нього, відмахується Анабель. – Так що там? Весілля, про яке мене «випадково» не повідомили нормально?

Я кидаю короткий погляд на Алана.

– Це… домовленість, – обережно кажу я.

– Ага, – повільно киває вона. – Типу «ми одружилися, але не зовсім»?

– Саме так.

– Вау, – Анабель відкидається на спинку дивану. – Я пропустила найцікавіше у житті цієї сімейки.

– Ти нічого не пропустила, – холодно каже Алан. – Це не шоу.

– Для мене – ще й яке шоу, – вона знову усміхається, але цього разу м’якше. – Ну і як тобі живеться з ним?

Я замислююсь на секунду.

– Він… терпимий.

– ТЕРПИМИЙ?! – Анабель різко повертається до брата. – Чуєш? Це найкраще, що вона змогла сказати!

– Мене це влаштовує, – спокійно відповідає він, але я помічаю ледь помітну тінь усмішки.

– Ні, це не влаштовує, – вона підводиться. – Ми це виправимо.

– Ми? – одночасно питаємо ми з Аланом.

– Так, ми, – впевнено каже вона. – Бо якщо ви вже граєте в щасливе подружжя, то треба робити це нормально. А не як… – вона жестикулює в повітрі, – як ви.

Я хмикаю.

– І що ти пропонуєш?

– Сніданок, – відповідає вона так, ніби це очевидно. – Нормальний. Разом. Без напруги й цих ваших дивних поглядів.

– Я не снідаю о восьмій ранку, – одразу відрізає Алан.

– А я не питала, – вона вже йде у бік кухні. – Розі, ти зі мною?

Я піднімаюсь, знизую плечима.

– Чому б і ні.

– Зрадниця, – тихо каже Алан, коли я проходжу повз нього.

– Терпимий, – шепочу у відповідь і ледь усміхаюсь.

На кухні Анабель вже відкриває всі шафки підряд, ніби тут виросла.

– У вас є щось нормальне? Чи тільки ця його «здорово-ідеальна» їжа?

– Є все, – відповідаю, спираючись на стільницю. – Питання в тому, що ти вважаєш нормальним.

– Яєчня. Бекон. Щось солодке. Кава, – швидко перераховує вона.

Я підходжу до холодильника й починаю діставати продукти.

– Ось це вже більше схоже на ранок закоханої пари. – Анабель задоволено оглядає кухню. – Давно я не готувала тут. 

– Ти не часто приїжджаєш? 

– Ні. У нас з братом… натягнуті стосунки. 

– Хіба у нього не з усіма так? 

Анабель сміється, погоджуючись з моїми словами.

– Але ти йому подобаєшся, – раптом додає вона.

Я завмираю з лопаткою в руці.

– Не вигадуй.

– Я не вигадую, – вона підморгує. – Я його знаю.

Я хочу щось відповісти, але в цей момент у кухню заходить Алан.

–Ти хочеш щоб я помер з голоду? – питає він, спираючись на дверний косяк.

– Ні, – відповідає Анабель. – Сідай і мовчи.

Він переводить погляд на мене.

– Розі, хочеш почути історію про перше кохання Алана? 

– Перше кохання? – дивлюся на неї, а потім на Алана. 

– Ага. Вона була… 

– Як для людини, що живе за мій рахунок, ти забагато базікаєш, – Алан схрещує руки на грудях. 

Анабель змінюється в обличчі. 

– Мовчу, мій любий братику! 

– Так би одразу. 

– То я не почую історію про його перше кохання? 

– Вибач. Гроші важливіші за бажання принизити Алана, – мило посміхається. 

Я тихо фиркаю, перевертаючи яєчню.

– Шкода. Я вже майже зацікавилась.

– Повір, тобі це не потрібно, – сухо каже Алан.

– Ой, не драматизуй, – відмахується Анабель і сідає навпроти нього. – Там нічого такого… просто він був закоханий, як і всі нормальні люди.

– Я і зараз нормальний, – піднімає брову він.

– Це ще треба довести, – вона підпирає підборіддя рукою й дивиться на нього з викликом.