11. Поцілунок

Відчуття тривоги не покидає мене. Я навіть заснути не можу. У кімнаті темно й тихо, але я просто не можу заснути через купу тривожних думок. Врешті-решт я вирішила здатися і піти перекусити, оскільки я всеодно не сплю.

У будинку так тихо, що навіть моторошно. Відчутття ніби на мене зараз з темноти вийде якийсь монстр. Не те щоб я боялась монстрів, але все ж таки відчуття є. Увімкнувши ліхтарик на телефоні я впевнено попрямувала до кухні.

У холодильнику купа їжі на будь-який смак, тому я дістаю сир, шинку та соус.

– Ти чого тут? – я зойкаю і відходжу від холодильника.

У проході стоїть Алана, що виглядає доволі заспаним.

– Ти налякав мене! – дістаю хліб, щоб зробити тости. – Захотіла перекусити, от і вийшла.

– Я також буду.

– Сам собі зроби.

– Будь ласка зроби і мені один тост, – Алан сідає за стіл. – Будь ласка.

– Аж двічі будь ласка? Оскільки ти такий ввічливий – зроблю.

Я вмикаю тостер і починаю швидко складати інгредієнти.

– Без вибриків, – бурчу, намазуючи соус. – Їси те, що даю.

– Я не перебірливий, – позіхає Алан і встає. – Я чай зроблю.

– Невже хоч якась користь?

Алан ігнорує мої слова і йде до чайника, вмикає його, і дістає чашки. Я краєм ока спостерігаю за ним. Дивний він якийсь. Можливо сталось щось на роботі? Чи досі злий, що я підпалила машину Кріса?

Я викладаю тости на тарілки і ставлю перед ним одну.

– Тримай.

– Дякую.

Ми мовчки починаємо їсти. Лише звук чайника і тихе клацання посуду. Чайник закипає і Алан робить чай, потім ставить чашку переді мною.

– Обережно, гарячий.

– Я здогадалась.

Ще кілька хвилин тиші.

– Завтра ввечері у мене зустріч, – нарешті каже він. – З партнерами.

Я піднімаю на нього погляд.

– І?

– Ти йдеш зі мною.

Я завмираю з тостом у руці.

– Це обов’язково?

– Так, – спокійно відповідає. – Тепер ти моя дружина. Тебе мають бачити поруч.

Я зітхаю.

– Обожнюю цю частину угоди.

– Ти впораєшся, – додає він. – Просто будь собою.

– Це найгірша порада, яку ти міг дати.

Алан ледь усміхається.

– Чомусь мені здається, що саме це і спрацює.

– Гаразд. Я піду.

Нічого не поробиш. Ми офіційно чоловік і дружина, тож доведеться ходити з ним і посміхатися невідомим людям з вищого суспільства. Жесть.

Ранок починається значно раніше, ніж хотілося б. Я стою перед шафою і дивлюся на свої речі.

– Ні…. Ні… А це категорично ні!

– Тобі потрібна допомога? – голос Міранди з дверей.

– Нарешті ти тут! – обіймаю подругу. – Мій гардероб геть не підходить для світських заходів… Можливо просто змінити все?

– Не драматизуй! Давай просто знайдемо гарну, нову сукню, – вона тягне мене до виходу. – Поїхали.

– Поїхали.

За кілька годин я стою перед дзеркалом у примірочній. Темна сукня ідеально сидить по фігурі. Нічого зайвого. Стримано, але дуже ефектно.

– Оце воно, – киває Міранда. – Ти виглядаєш так, ніби можеш когось знищити одним поглядом.

– Ідеально підходить!

Не те щоб я хотіла когось знищувати, але раптом там буде Ніна, то я буду готова.

До місця зустрічі ми їдемо з Аланом разом, оскільки було б дивно приїхати окремо. Чоловік всю дорогу мовчить, але дивно дивиться на мене і я не витримую:

– Що таке? Сукня не підходить? Макіяж не такий? Скажи вже, бо ці короткі погляди дратують мене!

– Кхм… Все гарно, – доволі тихо промовляє. – Ти гарна. Дуже.

Я не очікувала почути комплімент, тому відвертаюсь до вікна.

– Дякую, – так само тихо відповідаю.

Не думала, що такий холодний чоловік вміє робити компліменти. Сказати чесно, мені приємно почути, що він вважає мене гарною.

Машина зупиняється перед рестораном і, перед тим як вийти, я вирішую дещо сказати:

– Чекай, – торкаюся руки Алана. – Хочу дещо сказати.

– Що?

– Навіть не думай утнути щось.

– Що саме?

– Не цілуй мене при всіх і не називай дивними милими словами, – випалюю на одному подиху.

– А що буде, якщо поцілую тебе?

У його очах зʼявляється якийсь дивний азарт.

– Вдарю тебе.

– Серйозно?

– Так.

Алан сміється й виходить з машини. Він думає я жартую? Нехай тільки спробує і тоді дізнається де жарти, а де ні.

Чоловік навіть не дав мені повністю відчинити дверцята — обійшов машину, подав руку й допоміг вийти. Його пальці на мить затрималися на моїх і цей жест виглядав занадто правильним. Наче ми справді пара, а не граємо роль.

Я вже хочу відсторонитися, як раптом помічаю знайоме обличчя, що впевнено наближається до нас. Колишня наречена Алана. Звісно, куди ж без неї.

— О, яка зустріч, — протягує вона.

І саме в цю секунду Алан різко тягне мене до себе.

— Що ти… — не встигаю договорити.

Його губи накривають мої. На мить я просто завмираю. Мозок відмовляється обробляти те, що відбувається. Це занадто раптово. Я не думала, що він ось так одразу буде перевіряти чи дійсно я готова вдарити його. Відсторонюсь майже моментально.

— Ти ж попереджений був! — промовляє лише губами, аби ніхто не почув.

Мій кулак злітає майже автоматично.

Бац.

Чіткий, дзвінкий удар. Алан різко відходить, хапаючись за ніс.

— Бляха! — виривається в нього.

Я широко розплющую очі, одразу ж переходячи в режим «паніка + акторська майстерність».

— Господи! — підлітаю до нього, торкаюся його обличчя, ніби щойно не я це зробила. — Пробач! Я не хотіла! Це.. Я не знаю..

— Ти серйозно?.. — він дивиться на мене з сумішшю болю й шоку.

— Я ж казала! — швидко тараторю, краєм ока ловлячи погляд Ніни. — У мене ця… ну… реакція! Я не можу, коли… ну, на людях! Ти ж знав!

Ніна піднімає брову, явно намагаючись зрозуміти, що щойно сталося.

— Реакція? — перепитує вона.

Я киваю з максимально серйозним виглядом. Я говорила про це на весіллі, але вона вочевидь забула. Або думала, що я пожартувала.