10. Підпал

– Скільки дають за підпал?

– Ми не сядемо за підпал, заспокойся.

Міранда на диво панікує, хоча завжди спокійна. Навіть у найгірших ситуаціях.

Ми стоїмо біля будинку мого брата. Його гарненька машина також тут. Я збираюсь спалити її. Можна сказати, що це моя помста.

– Чому так впевнена?

– Я ж показала тобі запальничку, – знову дістаю її з кишені. – Вона точно належить Крістоферу. Якщо захоче викликати поліцію, то я просто буду погрожувати йому.

– Звучить доволі сумнівно, але я в ділі.

Ось за це я і обожнюю Міранду. Вона ніколи не кине в неочікувані моменти. Моє ставлення до неї таке саме. Якби вона попросила спалити чийсь будинок, то я була б тою, хто кинув сірник.

У будинку Крістофера світло тільки на першому поверсі, але нікого не видно.

Я стискаю запальничку в руці і киваю Міранді.

– Давай зробимо все швидко і без зайвого шуму, – шепочу.

– Це ти зараз серйозно говориш про “без шуму”, коли ми збираємося підпалити машину? – бурчить вона, але вже дістає з сумки пляшку.

Ми підходимо ближче до чорної, ідеально чистої машини. Мене чомусь дратує вона ще більше. Хоча думаю, я більше зла на Крістофера, але все ж таки його машина кращий обʼєкт для помсти. Я не хочу сісти за вбивство власного брата.

– Давай, – тихо кажу.

Міранда швидко обливає передню частину, а я підношу запальничку. Моя рука на секунду завмирає і я розумію, що це величезна дурість. Але перед очима знову з’являється вогонь, що охоплює теплицю і я клацаю запальничкою. Полум’я спалахує одразу.

– Біжимо, – шепоче Міранда, але я не рухаюся.

Вогонь швидко розповзається по капоту, язики полум’я піднімаються вгору, відбиваючись у блискучій поверхні машини.

На секунду мені стає легше, та потім відчиняються двері будинку.

– Ви що, з глузду з’їхали?! – голос Крістофера дратує мене.

Він вибігає на подвір’я, швидко оцінює ситуацію і кидається до машини. Хапає шланг, відкручує воду.

– Чорт забирай! – кричить, заливаючи полум’я.

Вогонь починає згасати і я стискаю щелепу. Чому йому так щастить?

Крістофер повертається до нас, мокрий, злий, з розширеними зіницями.

– Ви обидві ідіотки?! – підходить ближче. – Ти взагалі розумієш, що зробила?!

– Розумію, – холодно відповідаю. – А ти?

Він завмирає.

– Про що ти?

Я дістаю запальничку і піднімаю її перед собою.

– Це ж твоє, правда?

Його погляд на секунду затримується на ній.

– Не розумію, про що ти, – швидко каже він.

– Серйозно? – я роблю крок ближче. – Ти підпалив мою теплицю.

– Ти з глузду з’їхала.

– Я знайшла це там, – трясу запальничкою перед його обличчям. – У попелі. Думаєш, це випадковість?

– І що? Ти зараз підеш у поліцію з цим? – нахиляє голову. – Серйозно, Розаліндо?

Я мовчу, бо цього дійсно недостатньо для звинувачення.

– Це нічого не доводить, – продовжує він. – Запальничка могла опинитися так, коли я приїжджав з дядьком до його смерті.

Я стискаю уліку міцніше.

– Я скажу, що ти мене переслідуєш. Що погрожуєш. Що намагаєшся знищити мій бізнес.

– І хто тобі повірить? – він робить крок ближче.

Тиша на секунду зависає між нами. Міранда поруч напружується, але мовчить.

Я дивлюся прямо йому в очі.

– Це ще не кінець, Кріс, – тихо кажу.

– Для тебе — так, якщо не заспокоїшся, – холодно відповідає брат і я лише хмикаю.

– Побачимо.

Я різко розвертаюся.

– Ходімо, – кидаю Міранді.

Ми йдемо до машини, не озираючись, але я відчуваю його погляд на спині.

Лише сівши в машину, дозволяю собі видихнути. Руки трохи тремтять.

– Це було справжнє божевілля, – тихо каже Міранда.

– Знаю.

– Але чесно? – вона дивиться на мене. – Я б зробила так само.

Я ледь усміхаюся.

– Я теж.

Підкинувши Міранду додому, я повертаюсь до будинку Алана й намагаюсь не думати про купу пропущених від нього.

Коли заходжу в будинок я одразу відчуваю щось не те.

– Розі? – голос Алана лунає з вітальні.

Я завмираю на секунду, а потім йду туди.

Чоловік стоїть посеред кімнати. Без піджака, з розстебнутим коміром сорочки, волосся трохи розтріпане, ніби він уже не раз проводив по ньому руками.

– Ти де була? – одразу питає.

– Що? – вирішую грати в дурочку.

– Я дзвонив тобі, – він робить крок ближче. – Де ти була?

Якийсь він занадто напружений, як для людини, яка ненавидить мене.

– Я… була зайнята.

– Чим? – його голос стає спокійнішим.

Я важко зітхаю й думаю про те, що можна збрехати, але я вже втомилася від брехні.

– У Крістофера.

Він завмирає.

– Навіщо?

Я дивлюся прямо на нього.

– Я підпалила його машину.

Алан кілька секунд просто дивиться на мене, ніби намагається зрозуміти, чи я жартую.

– Ти… що зробила? – повільно перепитує.

– Підпалила його машину, – повторюю спокійніше. – Ну точніше… намагалася.

– Розі!

– Він підпалив мою теплицю, – додаю швидко. – Я знайшла його запальничку. З ініціалами. Це був він.

– І ти вирішила відповісти тим самим? – голос стає тихим.

– А що мені було робити? Подякувати?

Він проводить рукою по обличчю і відвертається на секунду.

– Це… – він зітхає. – Це найгірша ідея, яку ти могла придумати.

– Можливо, – знизує плечима. – Але мені стало легше.

– Ти зараз серйозно?

– Абсолютно.

Він різко повертається до мене.

– Тебе могли затримати, – каже вже більш спокійно. – Тебе могли звинуватити. Ти розумієш, у що ти вплутуєшся?

– Я вже вплуталася, – тихо відповідаю. – І цього не змінити. Твої засудження і крики нічого не змінять.

Знову настає тиша. Алан дивиться на мене так довго, що стає важко зрозуміти, про що він думає.

– Я думав, тебе викрали, – раптом каже.

– Що?

– Ти не відповідала, – його голос трохи стихає. – І після того, що сталося сьогодні… це не виглядало як щось неможливе.