9. Війна

– Вам пощастило, що полумʼя не встигло перейти на сусідні теплиці й згоріла лише одна.

– Це був підпал? Чи випадковість? – я боюся почути відповідь, але всеодно питаю.

Я не хочу вірити в те, що це було зроблене навмисно.

– Ймовірно, підпал, – пожежник знімає рукавиці і киває у бік згарища. – У центрі теплиці знайшли каністру з бензином. Тож… десь дев’яносто відсотків, що це не випадковість.

Я повільно киваю усвідомлюючи його слова. Все ж таки, найгірший сценарій вірний.

– Зрозуміло, – відповідаю спокійніше, ніж почуваюся насправді.

Всередині ж усе стискається від усвідомлення, що хтось зробив це спеціально. А якби там були люди? Пощастило, що немає жертв через ці дії.

– Ми ще передамо звіт, коли все оформимо, – додає він. – Але раджу посилити охорону.

– Дякую.

Я навіть не впевнена, що дивлюся на нього, коли це кажу.

Пожежники ще трохи метушаться, перевіряють щось, а потім починають збиратися. Машини одна за одною від’їжджають, залишаючи після себе запах диму і дивну, неприродну тишу, а я стою на місці й дивлюся на обгорілий каркас теплиці.

– Розі, – голос Алана поруч. – Тобі треба поїхати звідси.

– Ні, – одразу протестую, бо знаю, що не зможу так просто поїхати. – Я хочу все перевірити.

– Це не найкраща твоя ідея.

– Це мій бізнес, – різкіше, ніж планувала. – Я маю знати, що тут є, і що потрібно рятувати.

Алан мовчить кілька секунд, потім його телефон дзвонить. І знову. І знову. Я переводжу на нього погляд.

– Ти їдь, а я поки тут побуду.

– Я також залишуся.

– Ні, – заперечно хитаю головою. – Їдь. У тебе робота. Я впораюся сама.

– Ти впевнена?

– А ти в мені сумніваєшся?

Він відводить погляд і ледь помітно усміхається.

– Подзвони мені, якщо щось буде не так.

– Звичайно, не хвилюйся.

Мені приємно, що він хвилюється за мене. Нехай ми не в найкращих стосунках, та відчувається, що він щирий у цей момент.

– Я швидко.

– Чекатиму тут.

Алан ще кілька секунд не рухається, потім все ж сідає в машину і їде.

Залишившись на самоті, я роблю глибокий вдих і повертаюся до теплиць. Потрібно оглянуті всі, бо раптом є щось дивне тут. Ще пара каністр з бензином, наприклад.

Я перевіряю все максимально уважно, звертаю увагу на кожну дрібницю, але все виглядає нормально. Я підходжу до останньої теплиці і вже збираюся зайти всередину, як раптом помічаю щось на землі, прямо біля входу. Нахиляюся і піднімаю... Це запальничка, й доволі звичайна, на перший погляд. Але варто придивитися і я помічаю те, що не хотіла б бачити. На металевій поверхні чітко видно ініціали.

К. Ф.

Крістофер Фостер. Не може бути такий збіг по ініціалам. Це точно його.

Я повільно випрямляюся і дивлюся на згарище.

– Отже… це був ти, – тихо кажу в порожнечу.

Мій брат хоче війну? Буде йому війна. Дістаю мобільний і набираю номер подруги. Вона відповідає майже одразу.

– Мила, нам потрібно спалити одну дорогу машину. Ти в ділі?

– Звичайно, – лунає розгублений голос Міранди на тому кінці слухавки.

Все ж таки, вона єдина, хто завжди буде на моєму боці.