4. Пропозиція

Зранку я планувала поїхати до Алана, але дедлайн по роботі я не могла проігнорувати. Тож до його офісу я приїхала тільки о другій годині дня. На диво – я геть не нервую. Напевно, через те, що вже прийняла рішення і буду слідувати йому.

У фірмі так само тихо, як і вчора. Тут взагалі є співробітники? Чи цей поверх тільки для головного?

— Вітаю, — секретар здіймає на мене погляд. — Алан в кабінеті?

— Привіт, так. Заходь.

Мені не зрозуміла причина його неформального спілкування, але вирішую, що і це я проігнорую. Мені немає коли, якщо бути точнішою. Потрібно робити пропозицію. Вперше в житті, але я готова до цього. Не на всі сто відсотків, але готова.

Не стукаючи я схожу до його кабінету. Алан хотів був нагримати на тот, хто так безцеремонно увірвався в його особистий простір, але побачивши, що це я — лише посміхнувся.

— Нічого собі, — відкладає якісь папери в сторону і складає руки дашком, — Тобі настільки сподобалося в моєму кабінеті, що ти другий день підряд приходиш сюди? — іронію у його голосі важко не відчути, але я лише корчу гримасу і без запрошення проходжу мовчки до вікна.

Як краще почати? Вітатися вже не актуально та й він також не вітався. Просто сказати «виходь за мене»? Та ні, якось тупо. Чи ні?

Чую, що Алан встає з робочого місця і кудись крокує. Хоч би не до мене. Я не готова кликати його під вівтар, якщо він буде надто близько. Та на моє велике щастя, він йде до дивану і сідає туди. Я чую характерний звук від шкіряного дивану, але я не готова повернутися обличчям до чоловіка. Впевнена, що він самовдоволено посміхається, бо розуміє, що я не видом з його вікна прийшла милуватися. Чорт. Ця ситуація все ж таки складніше, аніж я думала вчора.

— Так і будем мовчати? — його голос звучить трохи роздратовано. Впевнена, що він не звик чекати.

Та бляха. Була не була. Посміється наді мною?  То й нехай! Нехай знає, що я готова піти на таку фігню заради бізнесу. Розвертаюсь і промовляю:

– Виходь за мене, – на диво, пропозиція злітає з моїх вуст так, ніби я пропоную піти випити кави, а не щось серйозне. Ніби я не нервувала хвилину тому з цього приводу.

Алан якусь мить дивиться на мене, і я відчуваю себе повною ідіоткою, але це триває рівно до моменту його відповіді:

— Мені вперше роблять пропозицію, — підводиться з дивану, на якому до цього сидів. — Тому буде неввічливо відмовляти… Давай одружимося, Розі.

Я відчуваю, що він буквально готовий за стрибати від сміху, але доволі добре контролює себе.

— Супер, — продовжую тримати голову рівно, щоб не дати йому ще більше втіхи у цій ситуції. — Коли весілля?

— Завтра.

— Що? — Це вже звучить більш на паніці, аніж впевнено. — Чому так швидко?

— А тобі хіба не терміново потрібно? — чоловік повертається за робоче місце і відкриває свій ноутбук. — Всю організацію я візьму на себе, тож не хвилюйся.

— А схоже, що я хвилююся? — погляд Алана спрямовується на мої руки її я помічаю, що мої пальці червоні через те, що я давлю на них нігтями. — Весільну сукню також сам обереш?

— Якщо для тебе це буде складно, то так. Я можу це зробити. — він занадто спокійний, і це мене бісить.

— Ні. Я з подругою сама оберу! Нехай весілля і фіктивне, та я хочу почуватися гарною.

— Не довіряєш моєму смаку на одяг? — скептично здіймає брови.

— Я взагалі тобі не довіряю, — закидаю ремінець сумочки на плече і впевнено крокую до дверей — Зустрінемось на весіллі?

— Так. Я тобі надішлю адресу.

— Ну звичайно, бо інакше я не прийду на нього. — язвито промовляю, бо мене бісить ця ситуація.

— До зустрічі.

— Бувай, наречений, — не даю йому нічого відповісти, бо буквально вислизаю з кабінету, а потім і взагалі з його офісу.

Я зробила це. Я дійсно зробила йому пропозицію, і він погодився. Та на жаль, я не змогла знову запитати в нього про мотив.