2. Угода, а не шлюб

Сидіти у холі компанії Алана – це точно не те, на що я розраховувала. Але його секретар чітко сказав, що мене покличуть, коли Алан буде вільний.

Ще тридцять хвилин і я піду звідси, бо чекати на нього три години – трохи перебір.

– Можете зайти, – секретар вказує рукою на двері кабінету.

– Я?

– Ви одна тут сидите, – з якоюсь насмішкою каже той, та я вирішую це проігнорувати.

Я нарешті можу зайти до Алана. Навіть трохи хвилююсь, бо ми стільки не бачились, а тут я прийду і відразу до весілля перейду. Це дивно? Так. Стовідсотково дивно. Але я не можу втратити можливість отримати бізнес, який мій брат не зможе закрити.

Крістофер працює у мерії і прекрасно використовує своє положення заради своїх брудних цілей. А я цього не схвалюю, як і не схвалювала дії батька на його посаді. Але це довга історія.

– Я навіть не повірив спочатку, – Алан розслаблено сидить за своїм робочим столом. – Це дійсно ти, Фостер.

– Ага, я. Привіт.

Що ж, я почуваюся ще жалюгідніше, ніж уявляла у своїй голові. Але Алан саме такий, яким я його і уявляла. Красень, що впевнений у собі. Він дивиться на мене так, ніби оцінює. Ні, не так. Ніби згадує, ким я була… і ким стала. Це дратує.

– Ти змінилася, – додає після паузи.

– Ти теж, – знищую плечима і намагаюся виглядати спокійною, хоча всередині все трохи стискається.

Я роблю кілька кроків уперед і зупиняюся навпроти його столу. Не сідаю. Не хочу, щоб це виглядало так, ніби я прийшла просити.

Хоча… саме це я і роблю.

– Ти вже читав заповіт? – переходжу одразу до справи.

Алан злегка посміхається, відкладає ручку і відкидається на спинку крісла.

– А ти як думаєш?

Його тон мені не подобається. Надто спокійний.

– Думаю, що так. І думаю, що ти знаєш, чому я тут.

– Щоб зробити мені пропозицію? – його брова трохи піднімається.

Я закочую очі.

– Не перегинай. Це… вимушене рішення.

– Звучить романтично, – він тихо сміється.

Я стискаю щелепу. Боже, як же він дратує.

– Можемо без цього? – роблю глибокий вдих. – Я прийшла дізнатися, що відбувається. Чому саме ти? Чому така умова?

На мить між нами зависає тиша.

Алан уважно дивиться на мене, і в його погляді з’являється щось нове. Таке, що я не можу зрозуміти.

– Тобі не сказали? – тихо питає він.

– Якби сказали, я б тут не стояла.

Він проводить рукою по підборіддю, ніби вагається, чи варто щось говорити.

– Тоді, можливо, тобі краще піти до нотаріуса і просто виконати умови.

– Ні, – одразу відповідаю. – Я не настільки відчайдушна.

Його губи ледь помітно смикаються.

– А мені здається, настільки.

Я роблю ще один крок ближче і нарешті кладу долоні на його стіл.

– Послухай уважно, Сінклер, – нахиляюся трохи вперед. – Я не буду виходити за тебе заміж, поки не зрозумію, у чому твоя вигода.

Він завмирає на секунду, а потім повільно підводиться.

Тепер ми майже на одному рівні.

Небезпечно близько.

– А хто сказав, що це моя вигода? – його голос стає тихішим.

– Не грай зі мною.

– Я й не граю, Розі, – він робить крок у мій бік. – Це ти прийшла сюди з пропозицією.

Я відчуваю, як серце б’ється швидше. І це мене злить.

– Це не пропозиція. Це вимушена угода.

– Угода? – він нахиляє голову. – Тоді давай назвемо речі своїми іменами.

Його погляд ковзає по моєму обличчю, затримується на губах, і я різко випрямляюся.

– Це фіктивний шлюб, Розаліндо. І ти хочеш його не менше, ніж я.

– Я хочу бізнес, – холодно відповідаю.

– А я хочу дещо інше.

Я звужую очі.

– Що саме?

Він посміхається.

– Ось це тобі й доведеться з’ясувати.

Боже.

Я вже ненавиджу цю гру.

І ще більше ненавиджу те, що, здається, я все одно в неї зіграю.