1. Заповіт

– Виходь за мене, – пропозиція злітає з моїх вуст так, ніби я пропоную піти випити кави, а не щось серйозне.

Алан якусь мить дивиться на мене, і я відчуваю себе повною ідіоткою, але це триває рівно до моменту його відповіді:

— Мені вперше роблять пропозицію, — підводиться з дивану, на якому до цього сидів. — Тому буде неввічливо відмовляти… Давай одружимося, Розі.

Кілька днів до цього

Що ж, мій черговий провал. Я навіть трохи засмучена. Не настільки, як попередні чотири рази, але все ж таки — засмучена.

— Твій брат такий козел, — Міранда штурхає мене у плече з метою підбадьорити, але вона не розраховує силу, і я морщусь від болю. — Пардон.

Не знаю, за що вона вибачається: за образу мого брата (з якою я цілком згодна) чи за те, що вдарила мене, але я приймаю її вибачення в будь-якому випадку.

Міранда — моя подруга дитинства. Ми разом уже більше п’ятнадцяти років. Три з яких були не поруч, бо вона навчалася в іншому штаті, але ми постійно були на зв’язку, тому можна вважати, що розлуки й не було.

– Це ж треба було так образити його, що він досі мені не пробачив, — востаннє дивлюся на пусте приміщення, що колись було наповнене квітами та галасом, і рушаю до машини. — Вже вп’яте він зачиняє мій магазин через якісь дурниці… У нас же всі документи були в нормі!

– Ти не думала з ним поговорити?

– Я хотіла! Але цей козел навіть не відповідає на повідомлення. — перевіряю мобільний, на який у цей момент надходить повідомлення, і я застигаю на місці.

– Роуз, ти чого? Що там? — заглядає в телефон. — Упс.

«Цей козел усе чує. Можна й ввічливіше говорити про свого брата».

Я озираюся по сторонах і бачу обличчя Крістофера, що виглядає з вікна машини, яка припаркована через дорогу. Тут завжди так шумно, то чому ж саме зараз така тиша? Навіть машини не їздять. Я піднімаю руку вгору і махаю йому. Бляха. Цей козел досі такий же козел.

– Я зачекаю в машині, — Міранда сідає на переднє сидіння моєї машини, в той час як я рушаю на інший бік вулиці.

Крістофер виходить з машини, і ми тиснемо один одному руки, що доволі дивно для брата й сестри. Ми більше схожі на старих знайомих, а не на рідню.

– Я тобі дещо привіз, — віддає якийсь папірець. — Дарунок від дядька.

– Нічого собі… Як він?

– Помер. — Здіймаю погляд на Кріса, щоб упевнитися, що це не жарт. — Вчора були похорони.

Але він не жартує. Не те щоб ми були в хороших стосунках із дядьком, але все ж таки він був моєю родиною, а мені навіть не повідомили про його смерть.

– Чому не повідомив мене?

– Повідомив, — розводить руками.

– Це запізно, Кріс. Я мала бути на його похоронах!

Чоловік проводить рукою по волоссю, щоб пригладити його.

– Прочитай документ і підтвердь його у нотаріуса… Звичайно, якщо готова виконати умови.

Він дивно посміхається, потім сідає в машину і, навіть не попрощавшись, їде.

– Все добре? — Міранда виходить з машини, і я нарешті читаю те, що мені віддав Крістофер.

Спершу я подумала, що це дурний жарт, але чим далі я читала, тим абсурдніше це виглядало.

— Це що, в біса, таке? — подруга робить крок назад і дивиться на мене. — Хто такий цей Алан?

— Колись ми з ним дружили, оскільки наші батьки були друзями, а потім… Я навіть не знаю, що сталося, — роблю паузу. — Здається, його батьки звинуватили мого батька в тому, що він вкрав у них бізнес-ідею чи щось таке… Ми з Аланом уже більше сімнадцяти років не бачилися.

— Тоді чому твій дядько залишив саме такий заповіт? — я знову дивлюся на лист і не можу повірити своїм очам.

— Я поняття не маю…

«Витяг із заповіту

Я, Арчибальд Фостер, будучи при здоровому глузді та ясній пам’яті, цим документом визначаю порядок передачі належного мені майна після моєї смерті.

У моєму володінні перебуває квітковий бізнес повного циклу, що включає:

- земельні ділянки сільськогосподарського призначення;

- тепличні комплекси для вирощування квітів;

- виробничі приміщення;

- логістичну інфраструктуру;

- контракти з постачальниками та клієнтами;

- торговельну марку та інші пов’язані активи.

«Вказаний бізнес заповідається моїй племінниці, Розалінді Фостер, за умови виконання нею наступних зобов’язань:

1. Розалінда зобов’язується укласти офіційний шлюб із Аланом Сінклером не пізніше ніж через 30 (тридцять) календарних днів з моменту оголошення заповіту.

2. Шлюб має бути зареєстрований у встановленому законодавством порядку та підтверджений відповідними документами.

3. Подружжя зобов’язується підтримувати шлюбні відносини протягом не менше ніж 12 (дванадцяти) місяців з моменту офіційної реєстрації.

4. Протягом зазначеного періоду Розалінда та Алан повинні спільно брати участь в управлінні квітковим бізнесом, включаючи прийняття ключових рішень щодо його розвитку, виробництва та фінансової діяльності.

5. У разі розірвання шлюбу до закінчення встановленого терміну або відмови від виконання будь-якої з умов, Розалінда втрачає право на спадщину в повному обсязі.

6. У такому випадку право власності на бізнес переходить до Крістофера Фостера.

Цей заповіт є остаточним і не підлягає оскарженню з причин особистої незгоди зі встановленими умовами.»

— Ну ти ж не думаєш виконувати умови?

— Я не знаю… Грошей на відкриття нового квіткового магазину в мене немає, а тут така можливість…

— Не згодна з тобою. Це не схоже на можливість. Більше на пастку, з якої в тебе не буде змоги втекти.

Її слова звучать більш логічно, ніж мої. Та я не можу не дізнатися, чому такі умови і яке відношення до цього має сам Алан.

— Саме тому я поїду і поговорю з другом дитинства, що кинув мене, хоча обіцяв бути поруч, незважаючи ні на що, — промовляю доволі впевнено, хоча всередині відчуваю дивне нервування.