XIV

-Всім підрозділам, що приймають участь в операції, терміново, - чоловік хрипло говорив до рації, що була надійно закріплена на ремінці. Довкола вижджали сирени, тому зв’язок був надзвичайно поганим. - Вогонь відкривати лише при реальній загрозі зриву плану. Діяти за протоколом. Не чіпати тих, хто заявлений у розшук. Їх має бути вісім, нагадую. 

З моменту подачі заяви громадянином Панченко Денисом пройшло вже близько п’яти діб. Слідчому навіть згадувати ті дні не хочется: такі вони були складні та виснажливі. Без свідчень та інформації, окрім тої, що надав Денис, працювати було вкрай важко. В першу добу встановлювали місцезнаходження закинутого заводу, його історію та планування. В другу добу розшукували зникнувших та знаходили їхні особисті справи. В третю збирали свідчення у всіх підозрюваних і наводили довідки. В четверту розробляли план вторгнення  до приміщення та порятунку розшукуваних громадянів. А в п’яту мала статися сама операція. І ось слідчий поспіхом хлопає дверима поліцейської машини, а вона рушає на зустріч черговому завданню. 

Завод не зустрічав поліцію й загалом не був готовий до їхнього візиту, тож усередину проходити було важко. За планом на тому боці приміщення чекав вхід до підвалу, у якому, ймовірно, сиділи викрадачі. Це надто просто, поліція щось випускає з поля свого зору. І з кожним кроком хиткими сходами слідчий впевнювався, що все не було таким простим, яким здавалося напочатку. Наприклад підвал, в якому містився ще один хід, завалений речами й закритий на замок. А головне - ніяк не помічений на мапі та кресленні. Роздумувати часу не було, як і гадати, що робити з дверима: їх позбавились вже хвилин за п’ятнадцять. Слідчий першим пірнув до темряви, що ховалася за ними. Зброя у його руці, разом із ліхтарем, надавала сміливості. Ще більшої сміливості надавали озброєні поліцейські позаду і постійний зв’язок на рації:

-Артеме, що там? 

-Темний хід, - коротко відповів слідчий, натискаючи на рацію щокою. - Довкола стіні, оббиті сталевими листами. Попереду якесь світло. 

-Ми заходимо глибше під землю, аніж розташований підвал, - додав чоловік поруч. Вони майже сягнули освітленої  кімнати. 

Рація зарипіла щось у відповідь, чого Артем вже не слухав. Перед його поглядом промайнув охоронець приміщення зі зброєю і розпочалася перестрілка. Але що можуть два-три колишні в’язні проти гарно навчених бійців? 

-Шлях розчищено, йдемо далі, - сухо кинув Артем напарникам і відкрив нові двері. За ними гостей чекав новий хід.  

  Так повторювалося ще кілька разів: хід, охоронці, перестрілка, двері. Врешті поліція зустріла перше розгалуження і зупинилася у роздумах. З лівого боку почулася стрілянина: певно, там були полонені. Без жодних слів операція просунулася на звук далі, знов і знов обираючи нові шляхи. Поволі звук згас.

-Твою ж…- слідчий спинився через кілька митей перед тілами охоронців та якоїсь жінки. Стіни були заляпані в крові. - Це полонена. Олена Забужко. Не торкатись. Неподалік хтось сидів з кульовим пораненням. Йдемо за слідами. 

Наступною шокуючою картиною, яку озброєні не очікували побачити, стали монітори. Велика кількість моніторів, на яких гарно було видно, мабуть, усе приміщення. 

-Це кімнати, - обвів рукою певні екрани один з поліцейських. - Без сумніву, тут тримали полонених.

-А це ходи, якими ми пройшли, - провів  неоднозначну лінію інший, порівнюючи усе побачене. 

-Тут ще якийсь хід, - суворо сказав ще один службовець і дулом пістолета вказав на тонель. - Його немає на моніторах. 

-І поруч є кров. Тут були полонені або таки ті, кого поранили. Можливо, навіть охоронці. Значить, хід точно веде якесь місце, - виказав слідчий. - Складаємо уявну карту приміщення й вираховуємо, куди нас доведе цей хід. Інша група йде на огляд. Ми близько, поспішайте. 

-Є! - чітка зібраність цих поліцейських іноді навіть лякала Артема, але, безперечно, була дуже корисною. 

-Артеме, ходи сюди, - службовець, який до того оглядав монітори, тепер стояв біля шафи та роздивлявся якісь документи. - Тут кажеться про ставки на даркнеті. Великі, маю помітити. Але жодного спонсора, жодного ім’я, окрім імен розшукуваних. 

-Шифруються, - мугикнув під ніс слідчий, також беручи якісь папери. Їх було багато, але майже не було корисної інформації. Ніби тут вже чекали на некликаних гостей й встигли прибратися. - Знімайте відбитки з кнопок, моніторів, паперу.  

Менше півгодини знадобилося професійним поліцейським, аби розібратися із планом приміщення. Пріорітетом врешті решт винесли порятунок людей, а не розслідування й встановлення причетних. Двері потрібної кімнати охоронялися краще за усі інші, тож тут довелося зчинити більше галасу. Коли перешкода була подолана, а двері відчинені, зціплення накотило на поліцейських утретє. З восьми заявлених вкрадених, живими перед ними постали лише п’ятеро. Чотири з них вже були притулені до стіни й за мить їх мали б розстріляти, а п’яту силою в’язали до стільця. Поруч із нею метушився чоловік зі шприцем. На прибулих здивовано споглядав незнайомий чоловік та жінка поруч з ним. Слідчий провів оцінку обстановки. Наряд, за його командою, стрімко увірвався до приміщення, користуючись еффектом неочікуваності. Далі все відбувалося так швидко, що пам’ять всього вже не розповість. Охоронників повалили, одначе із власними втратами. Жінка, що, певно, була причетна до організації “Зрізана троянда”, заволала та сутужно відбивалася від захвату. Чоловік поруч стрімко кинувся до зв’язаної полоненої і відштовхнув того, який тримав шприц. Один з поліцейських кинувся за ним, стріляючи, але невідомий ухилитися. Він вихопив ледь притомну Аню і закрився нею. Поліція не могла нічого вдіяти, поки небезпечний чоловік, прикриваючись заручницею, простакував до стіни й зховався у проході. В останню мить він відкинув дівчину та пролунав постріл. Поки всі поглядом прикіпіли до пораненої, чоловік втік через черговий хід. Голосно волав прокльони якийсь з заручників і його крик бив по вухах. Метушня довкола не давала почути слідчому останні слова, що крикнув втікач перед тим, як відкинути Аню й пустити у неї кулю.