XIII

Я стояв і дивився на той хід. Він, як тоді мені здавалося, міг вести бозна куди. Може, і в саме інферно. А може, там - попереду - на них вже чекає сонце. Мовчанка важким тягарем лягла на нас. Першим в ту діру метер на метер вліз Іван, тримаючи в руках знайдений ліхтарик. Попри зовнішню стійкість, всі довкола розуміли, що йому боляче і також страшно. Знеболююче, яке він вколов собі в плече, дозволяло рухатись, але температура вже починала бити по мізках. Важке дихання відлунням рознеслось по тунелю. Чоловік тільки і промовив собі під носа:

 - А будь, що будь.

 Слідом за ним полізла Аліна. Я дивувався її рішучості. Вочевидь, вона боялася. Така молода, а змушена переживати все це на рівні з нами.  Набравшись впевненості, я вирішив спробувати і собі. Однаково рано чи пізно сюди нагрянуть охоронці і, думаю, залізна шафа їх довго не втримає. Та тільки я засунув голову, як почув голос Антона:

- Е! А я?

Звісно, йому з пораненою ногою наряд чи вдасця забратися до тунелю. Але чи варто допомогати тому, хто підставив тебе на грі? Я обернувся до нього. Антон виглядав жалісно: розпашіле червоне обличчя, здичавілий погляд, заляпана кров’ю пов’язка, зліплене потом волоссе і знесилені рухи.  Мабуть тому я допоміг йому. Не люблю себе за мягкість характеру.

Як тільки я затягнув Антона до тунелю, то почув гул падаючої шафи. 

- Швидче. Швидше, чорт забирай! - я підштовхував Антона, а він болісно шипів на мене. Мені було однаково, як він себе почуває зараз, бо охоронці вже починали наступати на п’яти.  

Ми лізли тим лазом. Попереду мерехтів фонарик Івана. Дивно було те, що цим тунелем за нами ніхто не ліз з охорони. Принаймні, я не чув позаду себе ніяких рухів. Якусь мить мене хвилювало, що вони просто закинуть сюди якусь флешку з газом або відкриють чергу. Але нічого - нам дозволяли тікати, і це непокоїло мене. Невдовзі Іван виліз в інший вхід тунелю.

- Що там? - крикнула Аліна.

Але наш товариш нічого не відповів. Мене збентежило його мовчання: щось з того боку точно було негаразд. Мить зціплення поволі відпускала нас і Аліна продовжила рух. Одразу ж після неї я проштовхнув  Антона, все ще переймаючись щезненням Івана.  Та коли моя голова висунулася з ходу, я все зрозумів. Ми всі четверо потрапили до пастки, адже там на нас вже чекали. 

Мене поставили поряд з Іваном, Антоном та Аліною. Раптом я почув знайомий жіночий голос. На середину кімнати вийшла жінка, в якій я одразу впізнав свою колишню дівчину Анжелу. Якщо чесно, після всього побаченого, я не сподівався на таке.

- Я бачу, ти мене впізнав, Денисе, - посміхнулася вона до мене, і від того моєю шкірою пройшовся ток. 

Анджела підійшла до мене і діловито поправила комір моєї сорочки. 

- Певно, ти хочеш пояснень?

Моя колишня підійшла до чоловіка, постать якого нагадувала того самого ведучого, якого ми бачили на екранах. Він більше не укривався від наших поглядів темрявою та екраном, однак від того погроза, що прямо таки обіймала його, не меншала й наших очах. За його кривуватою посмішкою ховалося щось пітьмаве.  “Та звісно, що хочу”, - подумав собі, знов вертаючи свій погляд на Анжелу. З нею, принаймні, я був знайомий. Або я так думав. 

- Ця гра, Денисе, була спланована спеціально для тебе. Щоб ти розумів, чому не варто вчиняти, як ти вчинив зі мною.

- Як це я с тобою вчинив? - я поглянув на неї зі зневагою. Я пішов від неї саме у ту мить, коли зрозумів, що насправді я для неї радше черговий трофей - гарний кубок на полиці, почесна грамота у рамочці серед багатства таких же - ніж коханий хлопець. Однак в Анжели щодо цього була своя думка.  

- Мовчи, ти добре знаєш як, - зашипіла Анджела. Її очі гнівно зблиснули, а з губ майже зривалися прокльони. Ідея помсти, якою вона горіла останні роки, просто таки рвалася назовні.  

Я вирішив мовчати, щоб не наражати себе на небезпеку. Хоча розумів, що навряд чи буду жити. Не дасть вона мені звідси вийти живим.

- Так от я тобі все розповім, якщо ти не пам’ятаєш, - гидливо й ображено підкреслила останні слова. Її самолюбство було вражене тим фактом, що колишній навіть не шкодує про свою втрату. Навіть не пам’ятає, у чому він винен! Анджела зажестикулювала руками: - Коли ти мене кинув, я знайшла чудовий спосіб тобі помститися, організувавши це все. Я не думала, що ти протримаєшся і однієї гри, але ти виявився спритним. Але не думай, це не змусило мене тебе вибачити. Звісно, я могла наказати тебе вбити, однак ти сподобався спонсорам. Дуже великі ставки були поставлені на тебе. 

Вона замовкла на секунду. А потім зверхньо продовжила:

- Доречі, цей бунт ми передбачили. Ми знали, що Іван поцупив пістолет, тому це було питання часу. Ви не такі розумні, якими себе вважаєте. Особливо під прицілом камер спостереження. Зате нашим глядачам сподобалося таке шоу. Подумаєш: втратили кілька охоронців. Разходний матеріал. Та таких, як вони, сотні гниють в тюрмах. Для них участь в цьому проекті це шанс вийти умовно-достроково. І якщо вже до охоронців таке ставлення, то до вас і поготів. 

Її понесло. Бажання довести свою незаперечну чудовість змушувало дівчину розкривати карти організації. Якщо чесно я стояв і…не жалів, що кинув її. Можливо я поплачусь через це своїм життям, але зустрічатися з людиною здатною організувати ось це... Ні, це навіть гірше, аніж померти. 

- Перш ніж ви помрете, - продовжувала моя колишня. - Я розповім хто і чому потрапив сюди. Ну, про Дениса ви вже знаєте. Доречі, приведить її сюди.

В приміщення завели Аню. В неї був жалюгідний вигляд. Руки були зв'язані за спиною. Рот заклеєний скотчем.  Вперше за кілька днів ми побачилися з нею.