X

Віслав за звичкою обмацав кобуру перед тим, як іти до керівництва на чергову віддачу наказів. Наступного ранку мала розпочатись третя гра, тож усі чекали на нового мерця. Шкіряна ольстра відізвалась пустотливою м’якістю і чоловік судомно проїхався по ній пальцями. Аби точно  впевнитись у тому, що чортів пістолет, який до того непорушно лежав у кобурі, зник.  

-Твою…- у розпачі сплюнув на підлогу охоронець. Без сумнівів, що він його десь посіяв. Принаймні, це краще, якби зброю поцупив хтось з цих ув’язнених бевзнів. Але не надто. - Думай, розтяпа, думай! 

Жодної думки, аби дійсно розповісти керівництву про крадіжку, так і не виникло. Це було надто небезпечно: за будь-яку провину карали. Віславу за контрактом, як найменше, належала смерть. “Несвідома допомога гравцям” - і на його місце прийде інша людина з державної в’язниці, аби отримати гроші і згодом вийти на волю. Ні, такий вихід з ситуації вартового не влаштовував. Приховати відсутність зброї також не вийде, бо перед кожною грою допущених охоронців ретельно перевіряли. А Віслава вже затвердили на третю гру. Ще з самого початку. 

Синці від сьогоднішньої бійки неприємно боліли, але вони зараз не хвилювали чоловіка. Він може зтягти зброю в колеги при зручній миті. Або ще краще - з кімнати, у якій зберігається вся зброя. Звісно, що вона під замком і з охоронцем. Може, просто домовитись із ним? Егеж, розбіжався. Нащо допомагати, якщо за правдивий донос він отримає більшу суму грошей? Віслав вкрився потом, виходячи зі своєї маленької кімнати до зброярні. За ним закрилися двері, що ховали в собі зображення зрізаної троянди. “Який зухвалий символ”, - криво усміхнувся вартовий. Життя та смерть, краса та потворство, кров та безкрів’я. І ножиці, які зрізали квітку без жодного питання. 

Майже неосвітлені коридори тягнулися безкінечно довго. Кілька разів на шляху зустрічалися охоронці, ім’я яких Віслав не знав. Втім, він не знав жодного імені у цих стінах, окрім власного та гравців. Це могло гарантувати втікачам з в’язниці безпеку. Взагалі все тут базувалось на безпеці, але, звісно, не для самих гравців. Коли Віславу довелося вперше прийти сюди, його дивувала велика кількість коридорів та дверцят, які інколи вели в нікуди. Або ж так здавалося напочатку: потаємних ходів тут було багато. “Гостям” взагалі не заважала небезпека, адже вони ніколи не приходили сюди. Можливо, те й на краще. А ще була безопасність системи: кожен метр був обтицяний камерами спостереження, які, до слова, не могли фіксувати мілких деталей. Це давало Віславу деяку перевагу у склавшійся ситуації. 

-Відкрий двері, - просто розпочав він, як тільки сягнув цілі. Чоловік, до якого він звертався, повернув голову у бік й кинув зухвалий погляд: 

-Це ще з якого дива? Збираєшся влаштувати збройний переворот та перехоп влади? 

-Стули пельку, базікало, й просто відкрий, поки сюди не набігло моїх коллег. В мене мало часу на твої пройми. 

-Слухай, йди звідси, - стишено відказав охоронець кімнати, у якій лежала додаткова зброя. - Мені не хочется проблем через донос, який я зараз на тебе складу, якщо й далі  будеш капати на мозок.  

-Тоді спершу буде мій на тебе, - гачок закинуто, тепер чекаємо. Віслав усміхнувся: цього разу риболовля мала закінчитися швидко. - Через спирте й наркотики, які ти так полюбляєш. Як шкода, що дурнуваті правила руйнують ваше кохання, правда? 

-Йди в дупу, патякало, - сердито шпигнув охоронець, визнаваючи власний програш. Якось випадково Віслав дізнався про те, що охоронець зброярні пиятить, але ще жодного разу не шантажував його. Можливо, якби не крадіжка, він би не став погрожувати. Але маємо, що маємо. Що ж, все буває вперше. Улов гарний, залишилось закріпити. 

-Ти можеш завадити вашій розлуці на дуже довгий час, якщо просто відкриєш двері або винесеш мені додатковий пістолет. Гарна й маленька ціна за ваше щастя. 

-Козел, - вишкірився вартовий й дістав ключ. За мить замок кляцнув й двері відчинилися. - Заходь, тут усюди камери. 

Кімната, обліплена сталевими листами, одразу врізалась у око. Численні коробки та шафи, що стояли попід стінами, знаходились небезпечно близько одне до одного. Електричне світло навіть надто гарно освітлювало приміщення, тож Віслав мимоволі зімружився. Охоронець швидко вийшов на середину, а опісля відкрив коробку з надписом “КБС-1 ВІЙ”. Клійка стрічка на ній була із репотом зірвана усього за мить. 

-Нащо тобі зброя? - суворо запитав чоловік у Віслава, коли віддавав тому новенький пістолет. На мить вартовий знітився, вирішуючи, чи варто казати про крадіжку. 

-Бо я загубив свій. 

-Усього лише? - обурився співбесідник. Він чудово знав, що за загублений пістолет не назначать дуже великої кари. Ну, так, може зменшать гонорар або поб’ють. Але в тюрмі й гірше бувало. - Смієшся? 

-Трошки, - криво усміхнувся Віслав, вже виходячи з приміщення. Не буде ж він казати, що зброю просто вкрали. Тоді погроза доносу пияку не спинить від того , аби самому нашерстити кілька звинувачень. 

-Доброго дня, забавки! - хрипкий чоловічий голос рознісся великою кімнатою. Ця була більша, за будь-які інші, що були до того. До того ж тут було дуже багато меблів. Віслав сперся на стіну й тримав обома руками зброю. Спостерігати за іграми було не надто весело, як на його смак. - Цього разу нас чекає гра “Квач”. Всі ви знаєте її правила, але завдяки Денису ми маємо зробити їх важчими. По-перше, саме він буде квачем. Перший, кого він зловить, стане переможеним. По-друге, на гру відводиться усього 15 хвилин. Якщо квач не впорається за цей час, то переможеним буде він і вийде з нашої великої гри. По-третє, площа, на якій ви будете грати, дуже велика, тож бажаю успіхів!