VIІ

І знову темрява. І знову брязкання кайданів…

Шестеро гравців ввійшли до чергової ігрової кімнати. На цей раз приміщення було невелике. Посеред кімнати стояли три охоронці на відстані два метри один від одного, повернуті обличчям до дверей. Коли залізні браслети зняли з наших рук, голос з динаміка пояснив нам сутність гри:

- Шановні гравці. Вітаю на грі “Камінь-ножиці-папір”. На гру відводиться 25 хвилин. Правила тут не складні. Ви ділитися на пари і підходите до рефері. Біля рефері ви граєте в одну партію гри. Певно, ви пам'ятаєте правила. Камінь б’є ножиці. Ножиці ріжуть бумагу.  А бумага покриває камінь. Після кожної партії можна змінювати партнера. Головне правило - кожен гравець має зіграти не менше і не більше шести разів. Той хто програє найбільшу кількість раз, або не зіграє чотири рази - той програє гру. Якщо виявиться, що два чи більше гравці мають найбільше програшів, то між ними будуть зіграні додаткові партії. Що ж, бажаю кожному удачі.

Я оглянув решту гравців. З ким же з них зіграти? Хто буде для мене кращим суперником? Тут до мене підійшов Антон:

- Слухай, у мене до тебе пропозиція. Ми можемо зробити так, що обоє матимемо однакову кількість програшів.

Він, напевно, був вдячний мені за минулий раз, коли я йому так вдало підказав з шафою. Хоча то була моя спонтанна думка.

- А що ти пропонуєш?

- Давай зіграємо разом чотири рази. Перший раз ти покажеш ножиці. А я бумагу. Ти виграєш. Другий раз я покажу ножиці. А ти бумагу. Значить, ти програєш. Потім на третій партії ти покажеш бумагу, а я камінь. І знову ти виграв. А в четвере ти покажеш папір, а я ножиці. І ти програв. П’яту і шосту партію зробимо так, як перші дві.

- Дійсно, це краще, ніж програти шість разів підряд, - я не хотів дуже розмірковувати, тому одразу прийняв його варіант.

Ми підійшли до рефері і почали гру. Як і домовлялися, промовивши фразу - Камінь, ножиці, бумага - я показав два пальці, які в грі символізували ножиці. Антон показав перевернуту долоню і, як задумувалося, програв. На наступній партії ми змінили свої знаки. На цей раз програв я. Все йшло по плану. Та на третій раз, коли я показав папір, Антон замість каменю показав ножиці. Він виграв.

- Ти ж мав показати камінь, - обурливо я мовив до нього.

- Ой, вибач, я помилився. Нічого, не переживай, зараз я покажу бумагу, а ти покажеш ножиці.

Він говорив щиро, як мені здалося. Тому я повірив. Ми повернулися до рефері. Та на цей раз він знову обманув мене,  показавши камінь.

- Ах ти покидьок, - я схопив його за футболку. 

- А ти думав ризикувати з трьома програшами? - Антон вирвався і глузливо засміявся. 

В мене було бажання вбити його. Та з погляду охоронця я зрозумів -  мені не дадуть це зробити.

Не бажаючи витрачати часу на нього, я вирішив шукати нового суперника. До закінчення гри залишалося п’ятнадцять хвилин. Часу було вдосталь. Недалеко стояли Олена та Аліна і про щось жваво розмовляли.

- А ви, дівчата, чому не граєте? - я думав котрусь з них обіграти.

- А ми вже зіграли одна з одною, - повідомила мені Аліна.

- Ну і хто програв більше разів?

 - Ну, ніхто: в нас шість нічиїх,- пояснила Олена.

- В сенсі? - не розумію я. Як це так вийшло? Мені чомусь не вірилося. Тому я поглянув на табло, де була інформація про кількість зіграних ігор гравцем та кількість перемог і поразок. В їх дійсно були всі нічиї і зіграно, як того вимагали правила, по 6 разів.

- А як так можливо?

Аліна хотіла мені пояснити, але Олена не дала сказати їй, відповівши сама:

- А ось так.

Та я вже і сам допетряв. Кожна з дівчат просто показала по однаковому символу. Оце і все. Розумно придумано. А головне не кинули одна одну, як дехто.

Та як не крути, потрібно було знайти нового суперника. Я звернув увагу на Івана. В нього було зіграно ще тільки дві гри. З них тільки один програш. Він просто ходив по залу і вивчав, як грають гравці. А що, непогана тактика. 

Може зіграти з ним? Я ж маю непоганий досвід. В дитинстві ми часто з хлопцями бавилися в цю гру. Вже тоді я зрозумів дещо. Як правило, гравець найчастіше починає з ножиць. Якщо Іван зробить як більшість, то для перемоги мені достатньо просто показати камінь. Звісно був ризик, що Іван пронюхає в чому справа. Але як там кажуть про шампанське?

- Іване, давайте зіграємо? - звернувся я, підійшовши до нього.

Він недовірливо поглянув на мене, а потім на табло. З його посмішки я зрозумів, що він був не проти мати суперника, який програв тричі.

Біля рефері ми промовили три слова, махаючи руками. Я так не хвилювався ще ніколи. Хіба що колись давно, коли кидав свою дівчину Анджелу, з якою ми зустрічалися майже два роки.

Як і планувалося, мій суперник показав ножиці, а я камінь. Іван тільки прошепотів. На наступній партії я вирішив показати камінь, прогнозуючи, що Іван покаже ножиці. На останньому слові я показав камінь, а Іван теж показав камінь. Але це було дивно, адже мені здалося, що він хотів показати папір. Та чомусь перемінив руку на камінь в останній момент.

- Що ж, нічия, хлопче, - він поплескав мене по плечу і пішов далі.

Невдовзі час гри сплив. З динаміка звучав голос:

- Гра закінчена. Шановні гравці дякуємо за цікаву гру. Маємо як завжди повідомити вам ім’я програвшого. На цей раз здобувши чотири поразки, одну нічию та одну перемогу нас залишає Тетяна.

Охорона повела її до виходу. Не знаю, чи то мені почулося, але здалося, нібито Іван прошепотів у слід: