V

Розбудили мене делікатним гучним звуком, схожим на сирену. Вона волала так, що аж в вухах позакладало. Не встиг я сісти на ліжко, як прочинилися залізні двері. Хтось поставив залізну миску із сніданком. Звісно якщо те, що нам давали, можна називати їжею. Годували нас протеїновим батончиками, смак якого був такий, що мені хотілося просто викинути його. Відкусуючи цю гидоту, я пригадав настанову нашої вчительки зі школи про те, що якщо вас захопили терористи не потрібно відмовлятися від їжі. Чи сказала вона так зараз, якби бачила цю протеїнову суміш? Мій ранковий прийом їжі перервав охоронець й жестом наказав слідувати за ним.

В кімнаті з моніторами нас всіх семеро вишукували один за одним. Я поглянув на охоронців. На головах в них були якісь прибори. Вони щось нагадували, але я не міг зрозуміти що. Двоє охоронців почали вдягати браслети на праву руку, поєднуючі всіх одним ланцюгом. Оце вже зовсім не цікаво. Аліна, яка стояла переді мною, зойкнула від болю.

-Навіщо ви нас пристебуєте один до одного? - Віктор обурливо сіпнув рукою, та йому ніхто не відповів. Охоронці мовчки продовжили роботу. Чоловік з кучерями образливо стрільнув поглядом у їхній бік.

Коли процес було закінчено, нас ланцюгом повели в темний коридор через восьмі двері. Тут було настільки темно, що ми не бачили абсолютно нічого. Тільки те й могли, що чули брязкіт наших кайданів. Тепер я зрозумів, що за пристрої були в охоронців. То були окуляри нічного бачення. Ми ж, як сліпі кроти, йшли куди ведуть, ледь встигаючи входити в повороти.

Невдовзі блукання скінчилося. Всі гравці зайшли до кімнати і я примружив очі. Коли погляд звикнув до раптового світла, мені вдалося огледіти простір навколо. Нас привели до якоїсь кімнати з великою кількістю меблів. Поміж них недбало лежали розкидані газети, папер, картонні коробки та інший непотріб. Розкувавши нас, охоронці вийшли. Двері за ними зачинилися, і ми залишились на самоті. Певно, іншого виходу, чим той, в який ми ввійшли, не було.

-Нас що, змусять тут прибирати? - глузливо мовив Іван й огледів присутніх по черзі.

- От мені знадобився би такий у господарстві, - Тетяна - жінка років 45 - вхопила якийсь пінопласт, що валявся на підлозі, і почала розглядати. - Якраз те, що потрібно для утеплення балкону.

- Погляньте - вона в цей момент про господарство дума. Господиня, бляха муха, - Іван промовив до неї. Його вуса смішно сіпнулись.

- А чом би не взяти з собою щось на згадку, - віджарувалася жінка, але по очах було видно, що те її зачепило. Вони, може б, і почали суперечку, але тут озвалася Аліна:

- Цікаво, а що буде, якщо програти в цій грі?

- Мені і самому цікаво, - я поділяв думки дівчини. Майже усю ніч думки про це займали мою голову.

- Буде, що буде, - безапеляційно константувала Олена - та сама жінка с хустинкою.

Розмову урвав чоловічий голос, що лунав з динаміку. Всі принишкли, окрім Тетяни: хазяйновита жіночка і далі перебирала пенопласт. Певно, вона збиралася зимувати на тім балконі. 

- Шановні гравці, вітаю вас на першій грі! Сьогодні вам доведеться зіграти в хованки. Вони складатимуться з двох частин. Слухайте уважно завдання першої, - на цих словах навіть Тетяна перестала портпатися в пінопласті. Голос продовжував: - Спочатку ви повинні сховатися будь-де в цій кімнаті. На все про все у вас буде одна хвилина. Готові?  Можете починати.

Чоловічий голос затих. А за три - чотири секунди з динаміка почувся жіночий голос, який почав відлік:

- 60, 59, 58, 57…

Першим зорієнтувався Іван. Він побіг до картонних ящиків і миттєво заховався там.

- Нам що, треба ховатися? - не міг ніяк збагнути Віктор. Його розгублене обличчя виглядало дурнувато, а від учорашньої самовпевненності не лишилося й сліду. 

- Певно, що так, -  криво усміхнулася Тетяна і полізла в купу пенопласту. Віктор зареготав з неї:

- О, погляньте - пішла утеплюватися. 

Але йому на те нічого не відповіли. Усі були зайняті пошуком гарного місця, хоч і не надто старанно робили це. Для кожного це й досі була легенька гра, примха якогось дебіла по той бік динаміку. Олена тим часом побігла в інший бік. Там стояв старий холодильник, у який вона і залізла. 

- 30, 29, 28, 27, - сталевий голос продовжував відрахунок.

Віктор зрозумів, що половина часу вийшла, надто пізно. Чоловік підбіг до столу і почав робити собі хованку з ганчір’я. На його обличчі виднілася радість від вигаданої ідеї. Аліна в свою чергу прикривалась якимось газетами, улегшись поміж двох дерев’яних ящиків. 

- 17, 18, 16, - відлік скоро мав закінчитися, а я з Антоном досі стояли і роздивлялися на всі сторони.

 А що, якщо не сховатися нікуди? Що тоді вони робитимуть? Час сплавав і не давав обдумати це як слід.  Я вирішив не питатися в долі  і тому побіг до якоїсь шафи, біля якої лежав скинутий  одяг. Я заліз просто  всередину цього жужма, а потім ледь втулився під шафу. Антон же чомусь вирішив залізти слідом за мною, але я розумів, що двох нас там одразу побачать:

- Антоне, сюди не можна. Тут вже я ховаюся!!!

Той завмер і розгублено подивився по сторонах. Голос дораховував останні п’ять секунд. Я вирішив підказати Антонові, аби він встиг:

- Лізь до шафи!

Він мене послухав і на останній секунді заскочив туди. Зарипіли  двері. Шафа труснулася. На мить я  подумав, що вона впаде на мене, та минулося. Донизу впали лише книжки, які лежали зверху, зовсім трохи зачіпивши мою ногу. Почулися гулкі кроки: до кімнати ввійшли двоє охоронців.

- Молодці, ви всі справилися з першою частиною! - чоловічий голос знову говорив в динамік. В його інтонації чулися глузливі нотки. - Друга частина гри. Все дуже просто: наші охоронці будуть шукати вас. В них на все про все є півгодини. Кого знайдуть першого, той програв. Хай щастить, забавки!