ІІІ

Я прокинувся в якомусь незнайомому слабко освітленому місці. Моя голова боліла, неначе з похмілля. Спробував підвестися. З другої спроби вдалося сісти. Я озирнувся і зрозумів, що знаходжуся в якомусь підвальному приміщенні. Зі стелі звисала лампочка, освітлюючи кімнату тьмяним світлом. Я підвівся на ноги і обійшов все приміщення. Не було жодного вікна чи дверей. Принаймні мені так тоді здалося.

«Цікаво, де це я?» - одразу стрільнула думка і я не надто голосно зронив кілька слів:

- Що це взагалі відбувається – у голові розвиднювалось. Мені пригадалася вся історія з Анею. Не знаю чому я покликав її:

- Аню ти тут?

Ясна річ, що мені ніхто не відповів. У приміщенні я був один. Тільки відлуння моїх слів прозвучали десь вгорі.

Врешті мої очі звикли до напівтемряви. Я розгледіти, що дві стіни були у вигляді дуг кіл. Придивившись уважніше, мені вдалося помітити в одній з них щось схоже на металеві двері. Я підійшов до них, але на дверях не було навіть ручки. Що вже говорити про замок.

Я обперся об них спиною. «Чорт, котра година?» - і поліз до кишені за смартфоном. Там, як виявилося, його не було. Ні гаджета, ні навіть гаманця.

- Все суки забрали, – лайнувся я на викрадачів. Я не розумів, навіщо їм це було потрібно. Адже я не був з багатої сім’ї, щоб вимагати викуп за мене. Та і в мене - самого звичайного бухгалтера - не було багато коштів. І дорогу я нібито нікому не перейшов.

Мої роздуми були перервані репітом дверей. Я відскочив метри на два і став очікувати. Коли прохід був вільний, я боязко зморщився. Щось усередині підказувало, що іти туди не варто. Але мені не залишили вибору. Перший крок зробити було важко.   

Ні, мене не вразило те, що наступне приміщення було круглої форми. Мене здивувало, що навпроти мене стояли ще шестеро людей (троє чоловіків та троє жінок), і так само з подивом дивилися один на одного. Певно, також тільки-но вийшли через такі ж двері. Але їх було вісім. Можливо, зараз випустять когось ще?

Я, як і всі, притулився до стіни. Мовчанці вторював звін у вухах. Голоса досі боліла. Я огледів приміщення. Посеред нього стояли якісь монітори. Я порахував. Їх виявилося сім, як і людей.

Першим порушив тишу чоловік з кучерявим волоссям:

- Ну і хто як тут опинився? – він обвів всіх чіпким поглядом.

- Не знаю, що та як, але вони про це пошкодують – мовила жіночка років 45 в темних окулярах і трохи вишкірилась. Я одразу зрозумів, що поряд з такою краще не вештатись.

- Люди, що тут коїться? – перелякано запитала молода дівчина, що скидалася на студентку. Та люди і самі бажали знати відповідь на це питання.

- Складно відповісти – мовив я, аби не мовчати. Потилиця віддавала різкою біллю. Я спробував прикинути, скільки часу вже тут знаходжусь, але не зміг.

- Навіщо ці монітори? – якийсь чоловік в чорному картузі роздивлявся з різних боків екрани.

- Певно,  щоб спілкуватися з нами, – висловив здогадку інший чоловік з вусами й зщурився. 

- Слухайте, – знов заговорив чоловік з кучерявим волоссям. – Нам потрібно розповісти один одному, що було перед тим, як кожен з нас сюди втрапив. Чи тільки мені одному шпиганули укол в шию? А решта прийшли добровільно?Якщо так, то здавайте місцезнаходження виходу і я вшиваюся звідси.

Оскільки ніхто не мав іншої ідеї, то всі почали сходитися до чоловіка з кучерями так, що він поступово опинився в центрі юрби. Першим почав чоловік в чорному картузі:

- Я приміром прийшов за тим… як його… за…- він помовчав, певно, підбираючи слова - …за товаром до закинутого будинку. Перед тим якийсь мужик зателефонував мені і запропонував його безкоштовно. Я думав, що розіграли мене мої друзі. Але все-одно пішов поглянути, щоб потім, якщо то була неправда, надавати їм по шиї. А по шиї надавали мені. Шприцем. Красно дякую.

«Цікаво, - подумав я. – Значить людей сюди заманювали навмисне».

- Певно, всім кололи снодійне, – резюмувала дівчина років 22.

- А ви як втрапили сюди? – жінка років 45 глянула на чоловіка з кучерями.

Той скривив губою, типу:  “А що там цікавого?”. Всі втупились поглядом на нього і чоловікові довелося розповісти:

- А я пізно ввечері повертався після роботи додому. Бачте, вирішив скоротити дорогу й піти через кладовище. Там я почув якийсь чи то плач, чи то крик. Я не дуже зрозумів. Вирішив глянути, що там, й пішов на звук. А на мене хтось кинувся і вколов мені в шию снодійне. Прокинувся вже тут. А ви? – його останні слова були звернуті до жінки.

Та почала розповідати. З її невпевненої вимови було зрозуміло, що вона щось приховує:

- Я була в подруги. Коли йшла додому, то по дорозі повернула в парк і там мене хтось схопив. Ось і все.

- Ніби як і мене, – посміхнувся статний чоловік.