ІІ

- Що за жарти?! – питав сам себе у відчаї. Мій мозок не хотів сприймати отриману інформацію. Телефон дзенькнув знов, і на екрані з’явилася світлина.  На ній була зображена моя дівчина прив’язаною до стільця і з клейкою стрічкою на вустах. Її спортивний костюм місцями був подертий. На пальцях виднілася червона кров. Жах захлеснув мене з головою. 

Я вдихнув і видихнув повітря на повні груди декілька разів. Не спрацювало. Нажаль, порада, яку давали психологи, не допомогла заспокоїтися. «Треба повідомити поліцію», - сплинула у пітьмавій свідомості перша думка. Та вона одразу щезла: поліція навряд чи впорається за відведені години. Ще й доведеться заяву писати та оформлювати протокол. Це може зайняти цілу вічність, якої в мене тепер не було. Час ставав головним пріорітетом. Я розумів, що сам не впораюся.

Сергій працював в поліції, але був швидкий та вмів приймати правильні рішення. До того ж був моїм другом. «Якраз те, що треба!», - зрадів я і набрав потрібний номер телефону. Як намовлено, замість голосу Сергія я почув механічний голос оператора, який повідомляв про те, що абонент поза зоною. Раніше я посміювався над звичкою мого друга не заряджати телефон, але цього разу вона мене дратувала:

- Як не вчасно, – буркнув собі під ніс і вирішив вихопити таксі. Вже за п’ять хвилин я їхав до дому Сергія. По дорозі я неодноразово перечитував повідомлення отримане від викрадачів. Мені ніяк не вкладалося в голові хто і чому її викрав? І до чого тут я? І чому вони не просять ніякої суми за викуп? Безліч питань роїлися у моїй голові, наче скаженілі бджоли. Несподівана втома тонким мереживом впала повіки. Потрібно зателефонувати її рідним. Але я не знав  номера ні мами Ані, ні її тата. Навіть їхньої адреси не було в моїй пам’яті. Я сподівався тільки на товариша, якого планував застати вдома. Він мешкав недалеко від центру в двоповерховому будинку разом зі своїми батьками.

Невдовзі ми приїхали за адресою. Я постукав у двері і відійшов на кілька кроків. Минула хвилина, а мені ніхто не відкрив. Я постукав ще раз. І на цей раз сильніше. Та знову була тільки тиша. І тут мені пригадалося, що мій знайомий казав про заплановану поїздку на дачу. Лють на самого себе вдарила під ребра. Як я міг про це забути?  Скільки часу не було б згаяно, якби не моя дірява голова! Та нічого іншого не залишалося і мені довелося знов шукати рішення порятунку дівчини.

Серед усіх варіантів залишався тільки один – піти до поліції. Тому залізши назад до таксі, яке чекало по моєму проханню, я промовив до водія:

- До найближчого відділку, будь ласка.

- А що сталося? – водій вирішив задати питання, певно побачивши вигляд мого втомленого обличчя.

- Довго пояснювати – я просто відмахнувся рукою. Автівка рушила, лишаючи після себе лише куряву і мої сподівання на швидку розв’язку.

Вже у приміщенні поліції я підійшов до чергової частини. Там біля сиділа поліцейська і вводила якісь дані до комп’ютера. Стукіт клавіш луною розносився по кімнаті.

- Доброго вечора – привітався я – Я маю повідомити про викрадення людини.

- Кого і коли викрали? – дівчина підвела очі і глянула на мене.

- Мою дівчину – пояснив їй я.

- Як саме? Де? – одразу пішли чергові запитання.

Я пояснив швидко в чому суть справи. Навіть показав повідомлення, які мені надійшли.

- Добре. Пишіть заяву – сказала чергова і простягнула мені аркуш  та ручку.

- Але потрібно діяти одразу! Навіщо писати заяву зараз?! Залишилося обмаль часу! – мене обурило те, вони не почали одразу діяти.

- В нас така процедура, – чергова знов здійняла на мене свої очі і невдоволено викривила губи. – Не хвилюйтеся. Напишіть заяву, потім підійде слідчий і в усьому розбереться. Можливо, вас просто розіграли.

«Який в біса розіграш?!», - подумав я, але нічого не сказав. Паніка підхльостувала зчинити скандал, однак моя рука вже потяглася за ручкою. Зіпсувавши два аркуші, на третій раз я написав все вірно. Чергова забрала заяву і попросила очікувати.

Спершу я сів на стілець, який стояв в коридорі біля вікна. За шибкою бурлило звичайне життя. «І це ж треба, щоб саме Аню викрали», – міркував я, дивлячись на людей, що ходили центром міста. Через деякий час я піднявся і почав ходити коридором, періодично поглядаючи на годинник. Той непорушно висів на стіні і ніби навмисне тягнув час. Очікування вбивало й давало страху суттєву перевагу наді мною.

Слідчого все не було. Я навіть набрав дівчині на її номер (і чому я не зробив цього одразу?). Та і тут мене спіткала невдача. Її телефон не відповідав. У слухавці тягучо звивали гудки.

Я ще раз поглянув на годинник. Час спливав, а нічого, що могло врятувати Аню, не відбувалося. До її можливої смерті (якщо викрадачі зроблять те, що обіцяли) залишалося не більше 45 хвилин. Сперте повітря неприємно обдавало обличчя. Нервовість досягла свого піку. Будь що будь.  Я повернув до виходу і пішов на вулицю. В спину мені гукнула чергова, аби я нікуди не йшов. Та мені вже було до того байдуже.

Щоб встигти доїхати до заводу, я вирішив скористатися таксі. Тому я зателефонував у службу таксі.

- Я вас слухаю, – долинув до мене голос оператора.

- Мені потрібно до заводу продтоварів – пояснив я.

- Зараз почекайте хвилинку.