16

Стою та дивлюся на потухлий екран. Ех, роззява, де були твої мізки, коли потрібно було ставити телефон на зарядку? Кеті, що з тобою коїться останнім часом? Ти ж ніколи не була такою розгубленою. Ще й Джо не встигла нічого відправити!     

- Кеті, - подих перехоплює, я знаю хто це, його голос вгадаю із тисячі - Кожинський. Стоїть за моєю спиною, та не просто стоїть, а торкається до мене. Я відчуваю його тіло своєю спиною, матінко рідна... Його вуста просто зводять з розуму. Він прошепотів моє ім'я усього раз, а я вже втрачаю свідомість. Та що ж це таке? Любімова, нумо візьми себе у руки! Глибоко вдихаю та розвертаюся.     

- Що ти...? - Бац, очі в очі, ніс до носа... Та я ледве не поцілувала цього поганця!  

Та хто ж стає так близько до незнайомої людини??? А цей поганець тільки хижо посміхається. Я шокована, загубила усю свою сміливість та усі слова, що хотіла йому сказати. А все що він зробив, так це міцно стиснув мене у своїх руках.     

- Пусти, - пищу неначе маленька мишка, чим ще більше даю йому привід для усмішки.     

- Ти щось кажеш? - От же, знущається!     

- Пусти, - вже більш голосно кажу я, на що він розтискує свої руки і я мало не падаю на підлогу. Мене знов підхоплюють, тільки у цей раз ще й обмацують! - Ти... ти..., - задихаюся від його нахабності, б'ю по долонях, та вже готова дати ляпаса, але Ден швидко робить крок назад.     

- Ти така смішна, Попелюшка, - от перший раз у житті захотілося тикнути середнього пальця Кожинському під носа! Ну ви бачили цю нахабу?     

- Тобі нудно? Нема чого робити? - Я вже уся червона від злості. Що це за ігри? Навіщо він ходить за мною? Мене це вже починало лякати.     

- Я просто вирішив пожаліти одну дуже злу та гарну дівчинку, - дістає мою шапочку, моя маленька! Я одразу ж роблю крок до Дена. В той час коли я роблю спробу вихопити шапочку з його велетенських рук, як Кожинський одразу ж підсмикує руку, та я промахуюся. Я підстрибую, та вже починаю кипіти від злості. Він грається зі мною, знущається та відверто насолоджується усім, що зараз відбувається.     

- Ну і? - Я дихаю неначе носоріг. Богом клянуся, сьогодні буде нещасний випадок!     

- Невже ти й справді вирішила, що я віддам її тобі просто так? Я просто згоден змінити умови, - ах, ти ж дон Жуан недороблений! Мені вже не до жартів, потрібно швидко бігти до аудиторії, а я тут граюся незрозуміло у що.     

- Ну, народжуй вже швидше, - він мене починає дратувати! Їй Богу, цей самовпевнений та нереально гарний хлопець виводить мене! Хто б мені сказав, що я буду так себе поводити з Кожинським, ніколи б не повірила. Але йому, здається, подобається те, що я така зухвала. Хлопець посміхається, та так задоволено, що я трохи втрачаю землю під ногами.     

- Міняю поцілунок на побачення, і твоя шапочка знову повернеться на твою гарненьку голівоньку, - ах, ти ж котяра, от чого захотів? Побачення, де мене можна затиснути та отримати далеко не один поцілунок? Та ще й не запрошує нормально, а начебто послугу робить. Та хай зв’яже собі з тієї шапочки губозакаточну машинку!     

Посміхаюся та пальчиком його до себе підзиваю. Він й справді нахиляється, от же телепень!     

- Кожинський, я ж тобі сказала, що не ведуся на усе це, - розвертаюся та біжу до аудиторії, а у спину мені доноситься:     

- Я своє завжди отримую! - Ага, якби не так!