3

Дурнувата посмішка не покидає моє обличчя. Ми вже переписуємося три дні, все ніяк не домовимося про екскурсію. Якщо чесно, то я боюся, перший раз мені так цікаво просто переписуватися з хлопцем. Звісно, в мене були відносини, я зустрічалася з хлопцями, але далі поцілунків не заходило. Скажімо так, не було такого, щоб мене струмом вдарило, або мізки затягнуло туманом.     

Знаєте як в кіно показують або у книжках пишуть, щоб прямо асфальт з під ніг втік, голова закружилася, і тільки його губи змогли втримати від падіння, подих перехоплює, всі відчуття ніби струмом пробиває. Ех, казки, казки...    

Знаєте як воно насправді буває у житті? Незнайомий хлопець засовує язика вам до рота і ви обмінюєтеся слиною, романтикою тут навіть не пахне. Можливо я ще просто ні в кого не закохувалася, та й часу особливо на усе це не було.    

Я вчилася, старанно вчилася. Мені потрібна була стипендія, тому що у батька грошей я не просила, та й мачуха б не дозволила давати їх мені.Останній раз коли я просила батька про гроші, то була поїздка з групою до Києва. Але коли тато вже дістав гаманця, а я уся червона від сорому, що прошу гроші, стояла біля нього і тут з'явилася Людмила, очі викотила, почала голосити, що гроші потрібні її дочкам на дієтолога, бо у дівчат щось зі шлунком, вони ніяк не могли схуднути та просто видерла гроші з рук батька. Я хотіла було сказати, що її дівчаткам потрібно менше жерти, бо їх порції скоріш нагадували корита для тварин, стільки навіть дорослий мужик не їв. Але просто сказала батьку, що нічого страшного, поцілувала у щічку і пішла додому. Після цього випадку я більше не просила грошей і не приймала того, що батько кожен раз намагався дати мені нишком.     

Я навчилася жити на свої кошти. Навчилася володіти фотошопом, та почала робити обкладинки для книжок. Дуже прибуткова справа скажу я вам. Уже через три місяці у мене була непогана база клієнтів, і гроші стали з'являтися.     

Я бігла щосили на консультацію з екзамену охорони здоров'я. Не можна було запізнюватися, тому що студентам другого курсу такого не пробачали, тим паче тим в кого були стипендії. Сесія була у самому розпалі, саме тому я і тягнула із побаченням зі своїм "Однооким Джо". Не можна було допустити навіть однією четвірки, тому що тоді я не зможу поїхати на місяць до Франції за кошт університету.     

Зупинилася я тільки біля універу, та упершись долоньками в коліна стояла і важко дихала. Встигла! Навіть ще п'ятнадцять хвилин є у запасі. І тут я забула як дихати, тому що побачила його... Денис Кожинський. Найпопулярніший хлопець в інституті, п'ятий курс. Перевівся в цьому навчальному році зі столиці, та через місяць про нього вже гуділи усі студенти, а особливо студентки.    

Я там щось казала про те, що ніколи не закохувалася? Забудьте! Коли я бачу цього хлопця, моя слина ледве не капає на підлогу. Високий, м'язистий, чорне волосся та сірі очі, розріз очей як у хитрого лиса, зіниці з чорними вкрапленнями, а які вуста... Я б сама його поцілувала! Можливо з ним би я і відчула усю магію поцілунку. Стояла і просто дивилася на свою мрію, такий гарний, високий, моя сама смілива фантазія...     

- Гей, Попелюшко, відімри, а то зараз промрієш свою стипендію, - почула я глузливий голос Юлі.     

- Що? - Я все ще стояла і дурнувато кліпала віями.     

- Кажу, що мріяти про такого, як Ден, це дурити саму себе, - Юля зітхнула і подивилася на компанію Кожинського. Там були хлопці як на підбір, неначе усі зі сторінок журналів, вибирай будь - якого і не промахнешся. Ми вже давно безнадійно зітхаємо за трьома друзями. Ден, Сергій і Діма були нашою мрією, але хлопці навіть не дивилися у наш бік.