2

Я сиджу на сімейній вечері та відчуваю на собі незадоволенні погляди своїх зведених сестричок - Марини та Каріни. Так, у їхньої мами туго з фантазією. Вони близнючки, обидві маленького зросту ще й пухкенькі.     

Мій батько одружився другий раз, коли мати вирішила, що вона не створена для сумного сімейного життя і заслуговує чогось пристрасного і веселого. Вона сказала це нам з батьком, коли сідала у таксі і їхала до свого коханця італійця. Я це все прекрасно пам'ятаю, бо мені тоді було п'ятнадцять років.

Батько погорював два роки та привів у наш будинок Людмилу, яка притягла з собою двох дітей і мені одразу ж довелося трохи посунутися, спочатку в вітальню, а потім взагалі до бабусі. Батько завжди був безхарактерним. І мама, і Людмила керували ним як хотіли.     

Раз на тиждень приходила у цей дім і вислуховувала яка ж я не вдячна дочка, оскільки можу жити сама у трикімнатній квартирі, в той момент коли в мене є улюблені сестрички, які вже спакували усі свої речі й готові прямо зараз переїхати до мене.     

Бабуся померла два роки тому і відписала квартиру мені. Батько не був проти, зате Людмила не розуміла, чого це мені дістався такий подарунок, а сам факт того, що її дочки не були бабусі внучками й ніколи навіть не переймалися за її здоров'я, то все таке. 

- Катруся, тобі, мабуть, сумно самій у такій великій квартирі? - Знову одна й та сама пісня. Я мило посміхаюся і дивлюся на сестричок таким поглядом, що вони одразу розуміють, що дуля їм, а не квартира!     

- З чого Ви це взяли? - Людмила дивиться на мене смертовбивчим поглядом.     

- Ти ж сама, а у компанії завжди краще, - ох і лисиця, як посміхається.     

- Ох, добре, знайду собі хлопця, - вона моментально червоніє.     

- Юрій, чого ти мовчиш??? Ти чуєш, що вона хоче мужика у дім привести??? - Ох, перекручує прямо на очах.     

- Не мужика, а хлопця. І Катрусі вже двадцять два, так що має право робити що хоче, - батько важко видихає. Чому він живе з цією жінкою?     

- Прошу замітити - у своє власне житло, - ну полюбляю я її злити, ну що поробиш?     

Вечір закінчується як завжди, сестрички бажають мені усіх можливих нещасть, мачуха проклинає, батько закривається в кабінеті, а я з почуттям виконаного боргу повертаюся у свою квартирку.     

Коли я проїжджаю повз центр міста, не можу перестати любуватися картиною - все ж таки Львів гарний на новий рік! Знаєте, такий, неначе потрапляєш до казки з дитинства - гарна ялинка сяє так, що здається, що її можна побачити з космосу, аніматори у костюмах Діда Мороза та Снігуроньки водять хороводи та розважають дітей, закохані фотографуються у новорічній кареті з оленями, тут новорічних декорацій на цілу фотосесію. На новорічному ярмарку купа людей, усі купують глінтвейн та іграшки. Це просто атмосфера нового року!!!     

Не витримую та виходжу з автобуса, підходжу до ялинки та починається сніг.Я чую мелодію на телефоні, дістаю його з кишені й бачу, що там прийшло повідомлення у чаті університету. Серце завмирає, пройшло три дні... Невже хтось наважився відповісти?     

Відкриваю чат і бачу нік “Одноокий Джо”. Посмішка на моїх вустах ширшає, відкриваю повідомлення.  

“Моя богиня, скільки ж можна чекати? Пиши адресу, я вже готовий сані заправляти”.  

Я сміюся, просто падаю у купу снігу і регочу, а потім мені приходить думка, можливо дурна, але все ж таки... Підходжу до оленів, виставляю таймер на телефоні, стаю ззаду, щоб було видно лише волосся, шапочку та оленів і роблю знімок.     

“Оленів я вже знайшла, де ж сані, лицарю? ” і відправляю йому. Не проходить і хвилини, як я отримую нове повідомлення.     

“Ну хоч волосся є і то вже добре)) Так що моя покірна Цариця, що там на рахунок екскурсії?)))".