20. Тимур|Маша. Чому?

Я був на сьомому небі від щастя. Нарешті Маша повірила в серйозність моїх намірів, довірилась мені, дозволила нам зблизитись ще більше.

Відчував себе закоханим хлопчиськом. Все ж, дуже приємно бути кимось особливим для особливої для тебе людини.

Маша, здається, була все ще трохи збентежена. Мила така...

Ми сіли за стіл і почали їсти. Треба було поспішати, якщо ми не хотіли запізнитись. Маша, як тільки поїла, пішла сушити голову.

Я тим часом пішов нагору і обрав останній чистий костюм. Вже завтра прийде прибиральниця, має все зробити і по дому і з одягом. Хоча, Маша і так практично вилизала будинок перед приходом батьків вчора.

Дістав одяг, вдягнувся. Коли вийшов з кімнати, то Маша якраз підіймалась нагору, теж вдягатись.

— Піду приберу тарілки, поки ти вдягнешся, — сказав я.

— Я вже все прибрала, — вона усміхнулась.

— Коли встигла?

— Щойно, — вона підійшла до дверей спальні. — Почекай на мене пару хвилин і поїдемо.

— Добре, — я кивнув.

Пішов сходами вниз, а вона тим часом заховалась за дверима спальні.

Знайшов свою сумку з документами, перевірив там все, і саме в цей момент Маша вже спустилась вниз.

Ми пройшли до передпокою, вдягнули верхній одяг, взулися...

Дорогою на роботу їхали практично мовчки. Ніби все було добре, але Маша була аж надто мовчазна.

А ще мені написала Оля. І, чесно кажучи, я не знав, що написати їй, щоб не надто образити. Авжеж я не збирався більше зустрічатись з нею. Все що я хотів, це бути з Машею, стати справжньою парою, бути разом не тому що ми грали якусь пару... Бути парою по-справжньому. І, схоже, Маша теж хотіла цього. Її реакція на мене буквально кричала про це.

Коли приїхали на роботу, авжеж було вже не до всіх цих роздумів. Понеділки — найскладніші робочі дні. Тим паче, після таких насичених вихідних. Сьогодні мені працювалось дуже важко.

Все почалось з самого ранку. Треба було зробити невеличке зібрання, проаналізувати, що ми зробили за пів місяця, підкоригувати завдання на другу половину місяця...

Я дав завдання Маші, щоб вона попередила всіх менеджерів підрозділів підготувати звіти до другої. Сам же в першій половині дня проглядав заплановане на місяць і в голові прикидував, що з цього ми вже встигли зробити, а що ні.

О першій Маша принесла обід. Я дуже здивувався, бо цього разу це була домашня їжа. Завдяки таким дрібницям я почувався щасливим. Настрій підіймався кожен раз, коли Маша була поруч. Я розумів, що дійсно закохався. Шкодував, що витратив стільки часу... Ми ж вже давно могли бути разом....

На обіді Маша знов була мовчазна. Можливо, вона була трохи збентежена тим, що між нами відбулось. Навіть не стільки цим, скільки тим, що ми все ще залишались босом та підлеглою. Я знав, якою правильною вона була... Тож це могло її злегка напружувати. Можливо саме в цьому і була проблема.

Потім було саме зібрання. На ньому авжеж зʼявився і Артем. Виявилось, що ми не надто добре вкладаємось в графіки. Цього місяця ми взяли декілька великих проектів і через це навантаження на фірму було сильнішим, ніж зазвичай. Працювати в такому жорсткому режимі авжеж подобалось не всім.

Зібрання затягнулось. Ми мали закінчити десь о третій тридцять, але засиділись майже до пʼятої.

Коли все обговорили і поставили задачі на другу половину місяця, то я всіх відпустив. Ми з Машею пішли до моєї приймальної.

— Машо, — я взяв її за руку, коли ми вже були наодинці.

— Тимуре, ми на роботі, — зашепотіла вона, мало не вириваючи свою долоню з моєї.

— Я хотів поговорити з тобою...

— Робота — ненайкраще місце для подібного, — продовжила вона так само пошепки.

— Але ми тут самі, — спробував заперечити я.

— Невже хочеш, щоб пішли чутки? — вона подивилась на мене злегка осуджувальним поглядом.

— Плювати на чутки, — впевнено сказав я. — Чому це я не можу взяти тебе за руку, коли ми наодинці? Нагадую, це моя приймальня, тут крім нас нікого нема.

— Але все одно, ми на території фірми, — вона насупилась. — Це неправильно.

— Я хочу торкатись тебе, що в цьому неправильного? — я зазирнув їй в очі. — І взагалі, чому ти така незадоволена весь день? — все ж вирвалось у мене. — Невже шкодуєш про те, що сталось?...

МАША

— Ні, не шкодую, — відповіла я, але не одразу.

Я дійсно не шкодувала про те, що трапилось сьогодні вночі. Саме це мав на увазі Тимур, але... Було дещо, що мене  дійсно турбувало. Однак йому не треба було знати причину.

— А виглядає, ніби шкодуєш, — він насупився.

— Неправда, — я теж насупилась.

— Правда, — тихо сказав він.

— І взагалі, робота — не місце для подібних розмов, — пробубніла я, відводячи погляд.

— Добре, — він раптом відсторонився. — Я піду ще раз перегляну звіти. Потім поїдемо додому.

Я кивнула, після чого Тимур теж кивнув і пішов до свого кабінету. Я ж сіла в приймальні та почала переглядати плани зустрічей на цей тиждень...

Сама не помітила, як робочий день добіг кінця і Тимур підійшов до мого стола.

З головою пішла в роботу і, схоже, не одразу помітила, що він стоїть наді мною.

А коли помітила і глянула на нього, наші погляди раптом зустрілися. Я зніяковіла і швидко відвела погляд, просто тому, що це було надто неочікувано.

Тимур взагалі дуже дивно впливав на мене. Щоб я була сама не своя, достатньо було навіть просто його присутності.

— Машо, ти ще не закінчила?

Як почула цю фразу, чомусь першою справою подумала не про роботу, від чого одразу почервоніла.

А Тимур раптом нахилився прямо до мене. Торкнувся кінчиками пальців мого підборіддя, щоб привернути увагу. Очі самі собою подивились на нього.

Він усміхався. Усмішка ця була незвичайна, вона скоріше трохи дражнила, ніж просто несла якусь емоцію.

Губи, здається, пересохли. Зрозумівши це, я  скоріш інстинктивно, ніж спеціально, швидко облизнула їх.