19. Маша|Тимур. Сумніви чи довіра?

— Машо, ти вже встала? — почула я голос Тимура з другого поверху.

Серце забилось частіше. Я слабка... Нащо, ну нащо я піддивилась те повідомлення... Нащо я взагалі полізла до його телефону... Так не можна було робити.

Я не знала, як правильно вчинити. З одного боку, ми ж зустрічались, зараз ми ж вже зустрічались... То я маю право на якесь пояснення... З іншого — хіба це моя справа? Кожен в праві сам вирішувати, що і як робити. А ревнощі і розпитування з першого ж дня разом ні до чого доброго не приведуть.

— Машо, привіт, — Тимур несподівано зʼявився на кухні.

Усміхався, взагалі ніби світився: виглядав дуже задоволеним.

Підійшов до мене, обійняв за талію, зазирнув в очі.

— Добрий ранок, — сказав, і нахилився до мене, торкаючись губами моїх губ.

Я прикрила очі і відповіла на легкий ранковий поцілунок.

Він цілував мене так само щиро, як і вчора. Те повідомлення нічого не змінює... Я не буду питати його.

Коли Тимур відірвався від моїх губ, то знов зазирнув в очі.

— Машо, ти в порядку? — запитав злегка занепокоєно.

— Так, — я кивнула та усміхнулась. — Нам треба готуватись до роботи, бо запізнемось, — сказала я.

— Хочеш, я приготую сніданок? — запропонував він.

— Та я приготую, — я продовжувала усміхатись. — Йди в душ першим.

— Добре, — він кивнув, потім чмокнув мене в щоку і пішов геть з кухні.

НІби я трималась нормально. Не надто холодно... І чому мене взагалі заділа якась есемеска? Він навіть не помітив, що його телефон на столі.

Я дістала з холодильника яйця, ковбасу і салатний мікс. Готувала як на автоматі. Чомусь мене турбувало, якою ж буде реакція самого Тимура на те повідомлення. Мені хотілось її побачити.

Це погано... Я не маю ревнувати.

Як тільки все нарізала і поставила смажити омлет, на кухню повернувся Тимур. Я повернулась голову до нього, однак все ще стояла навпроти плити.

Зайшов прямо в одному рушнику на бедрах. Мокре волосся, вологе тіло, усмішка, все це дуже легко відволікло мене від роздумів про есемеску.

— Ти так дивишся на мене, — він підійшов до мене, обійняв за талію зі спини.

— Майже готове, піду в душ, — я перевернула омлет.

— Добре, — він чмокнув мене десь між щокою і шиєю і відпустив. — Я розставлю все, але насипати омлет не буду. Чекаю на тебе.

— Добре, — я кивнула і вишла з кухні.

Пішла в душ. Тепла вода допомогла відволіктись. З радістю постояла б тут ще, однак треба було ще встигнути посушити голову, правда, напевно, після сніданку. Я вийшла з душу, накинула свій шовковий тілесного кольору халатик і пішла на кухню.

Тимур поки мене не було натягнув домашні шорти та футболку.

Як тільки я зайшла, він насипав теплий омлет зі сковорідки на тарілки. Тимур виглядав як ніколи домашнім і теплим. Я розуміла, що мені було дуже комфортно поруч з ним, однак з іншого боку, я все ще не була впевнена, що він сам відчував саме те, що говорив. Можливо, він просто захопився... Можливо, він думає, що закохався... Таке ж теж буває.

Що б я собі подумки не говорила, розуміла, що кляте повідомлення дуже сильно вплинуло на мою впевненість в позитивному розвитку наших стосунків.

— Ти сьогодні якась задумлива, — раптом сказав він.

— Пробач, просто все ще нормально не проснулась, — я усміхнулась.

— Тут міг би бути трохи непристойний і пошлий жарт,  — сказав він, хитро усміхнувшись.

— Не треба непристойних жартів, — я злегка почервоніла, одразу згадавши минулу ніч.

— Люблю дражнити тебе, — він продовжував усміхатись.

— Знаю, — я кивнула. — Краще б ти любив вчасно прокидатись. Такими темпами ми запізнемось...

— Та ні, маємо встигнути, часу якраз впритик, — сказав він, зиркнувши на телефон.

Авжеж, про повідомлення він нічого не сказав. Ну але хіба він мав казати? Якби мені написав Діма, я б казала про це? Ну якби Тимур запитав, то напевно б сказала... Точно сказала б. Але я не буду питати. Не хочу.

Цей ранок мав бути найщасливішим в моєму житті... Чому ж тоді зараз в голові стільки сумнівів? Треба бути впевненішою в собі, треба вірити Тимуру. Довіряти йому. Так, будь-які стосунки будуються на довірі. Тому я маю просто довіряти йому....

ТИМУР

Я був на сьомому небі від щастя. Нарешті Маша повірила в серйозність моїх намірів, довірилась мені, дозволила нам зблизитись ще більше.

Відчував себе закоханим хлопчиськом. Все ж, дуже приємно бути кимось особливим для особливої для тебе людини.

Маша, здається, була все ще трохи збентежена. Мила така...

Ми сіли за стіл і почали їсти. Треба було поспішати, якщо ми не хотіли запізнитись. Маша, як тільки поїла, пішла сушити голову.

Я тим часом пішов нагору і обрав останній чистий костюм. Вже завтра прийде прибиральниця, має все зробити і по дому і з одягом. Хоча, Маша і так практично вилизала будинок перед приходом батьків вчора.

Дістав одяг, вдягнувся. Коли вийшов з кімнати, то Маша якраз підіймалась нагору, теж вдягатись.

— Піду приберу тарілки, поки ти вдягнешся, — сказав я.

— Я вже все прибрала, — вона усміхнулась.

— Коли встигла?

— Щойно, — вона підійшла до дверей спальні. — Почекай на мене пару хвилин і поїдемо.

— Добре, — я кивнув.

Пішов сходами вниз, а вона тим часом заховалась за дверима спальні.

Знайшов свою сумку з документами, перевірив там все, і саме в цей момент Маша вже спустилась вниз.

Ми пройшли до передпокою, вдягнули верхній одяг, взулися...

Дорогою на роботу їхали практично мовчки. Ніби все було добре, але Маша була аж надто мовчазна.

А ще мені написала Оля. І, чесно кажучи, я не знав, що написати їй, щоб не надто образити. Авжеж я не збирався більше зустрічатись з нею. Все що я хотів, це бути з Машею, стати справжньою парою, бути разом не тому що ми грали якусь пару... Бути парою по-справжньому. І, схоже, Маша теж хотіла цього. Її реакція на мене буквально кричала про це.