17. Маша|Тимур. Приготування

Я щиро зраділа, що Дімі стало краще. Все ж, хворіти дуже некомфортно і незручно. Відписала йому, що рада, що йому краще і сказала все одно ще трохи поберегти себе.

Мельком глянула на Тимура і помітила, що той уважно спостерігав за мною.

— Давай я сходжу за продуктами, — сказала я, заблокувавши телефон.

— Я ж казав, що поїдемо разом, — він усміхнувся. — Чи ти не хочеш йти зі мною?

— Та ні, я не проти, — я знизала плечима. — Просто думала, що ти поки що за фіранками зʼїздиш, ми їх так і не забрали.

— Добре, як скажеш, — Тимур кивнув.

Доїли в тиші, а потім почали збиратись. Вже за півгодини обидва покинули дім.

Тимур підвіз мене до супермаркету і хотів всунути грошей, але я сказала, що і так живу тут за його рахунок, тож хоч продукти куплю сама.

Йому, здається, така моя поведінка не сподобалась.

В будь-якому випадку, я направилась до супермаркету, а він поїхав за фіранками, які я замовила раніше.

Часу шити індивідуально не було, тому я обирала з тих, що були в наявності.

По супермаркету ходила доволі довго і навіть не помітила, як набрала практично цілий возик їжі. Розуміла, що навіть на шістьох людей це забагато, але все одно все купила.

Якраз коли розплачувалась зателефонував Тимур і сказав, що може забрати мене, якщо я ще не вийшла.

Подивившись на повний візок продуктів я погодилась на його пропозицію.

Так і сталось: за хвилин десять він приїхав. Зайшов до супермаркету, вихопив візок і ми пішли до машини.

Він все спакував і ми сіли всередину. Потім за дві хвилини дістались до будинку.

Тимур дав мені один пакет з фіранками, а сам взяв продукти. Я хотіла взяти більше, але він сказав, що просто ще раз вийде до машини, це не проблема.

Так і сталось. Тимур доніс продукти на кухню. Я глянула на годинник: вже була майже перша. Вирішила швиденько приготувати обід, щоб ми перекусили, а після того вже готуватись до вечері. Треба було ще раз все попротирати, поки Тимур буде вішати фіранки. А вже потім я планувала готувати саму вечерю.

На обід я приготувала простий курячий суп та різотто з овочами і мʼясом. Також не забула зробити легкий салат.

Коли пішла кликати Тимура, він вже розвісив половину фіранок. Завдяки ним кімнати одразу стали набагато більш затишними.

— Тимуре, пішли пообідаємо, — позвала я хлопця, усміхнувшись.

— Зараз, дай я закінчу з цим вікном, — він махнув рукою в бік вікна.

— Добре, — я продовжувала усміхатись, але залишилась в кімнаті з ним.

Тимур був доволі вправним у вішанні фіранок, що мене доволі сильно здивувало. Я не думала, що він такий хазяйновитий.

Він і не помічав, що я так і не пішла: продовжував спокійно вішати фіранки. А я продовжувала дивитись на нього... Все ж, я дійсно кохала його. Це було очевидно. Дуже приємно розуміти, що ми живемо разом і що я могу відкривати якісь його нові сторони.

Коли він раптом зупинився і обернувся, мені чомусь стало ніяково і я відвела погляд. Хоча чому «чомусь»? Очевидно ж чому. Я не мала отак витріщатись.

— Ти весь час тут стояла? — перепитав він, спускаючись зі спеціальних сходців.

— Пробач, — чомусь вибачилась я.

— За що? — він підійшов ближче до мене і став навпроти.

— Ну я стояла над душею і... — я намагалась підібрати слова, коли він торкнувся долонею моєї щоки, чим змусив подивитись йому в очі.

Здавалось, він хотів сказати щось важливе. Серце забилось з шаленою швидкістю.

— Памʼятаєш, сьогодні, коли батьки поїдуть, нам треба поговорити, — нагадав він і прибрав руку.

Я лише кивнула.

Чесно кажучи, я і хотіла, і не хотіла цієї розмови. Я не знала, як буде краще і для нього, і для мене самої.

— Ну що, йдемо обідати? — продовжив він весело. Здавалось у нього був хороший настрій.

Пообідали ми доволі швидко, а потім продовжили займатись своїми справами.

Наступні пару годин мені здавалось, що я нічого не встигну... Хата знов здалась неприбраною, хоч я і прибирала тут вже декілька днів і ані порошинки не було на жодній з поверхонь.

Потім я перевірила розставлені раніше фото та інші дрібнички для затишку, які я принесла з дому. Не зважаючи на те, що все ніби як виглядало непогано, я все одно відчувала мандраж.

— Не хвилюйся, — почула я за своєю спиною заспокоюючий голос Тимура. — Іди прийми ванну, розслабся.

— Ні, я краще ще раз помию підлогу...

— Не видумуй, Машо, все і так вже ідеально, — він обійшов мене, зазирнув в очі і поклав руки на мої плечі. — Ти — така молодець. Змогла перетворити цей холостяцький барліг в справжній затишний дім.

Від його слів кров прилила до щік.

— Іди прийми ванну, — знов повторив він. — А я за тобою.

А ці слова змусили почервоніти ще більше.