16. Маша|Тимур. Розмови.

Відігнавши зайві думки, я вирішила сходити й перевірити, як там Діма. Треба було дізнатись, наскільки високою була температура... Я зовсім забула про це за цими розмовами.
Тому зараз поставила воду, засипала в чашку порошок від температури, і як тільки чайник закипів, залила ліки окропом.
Взяла чашку, вийшла з кухні й пішла до спальні хлопця. Обережно прочинила двері.
— О, прийшла, — він усміхнувся. — Чесно, мені на мить здалося, що ти мені примарилась. Від температури, — він взяв градусник з тумбочки й простягнув мені.
Я підійшла ближче і взяла градусник, на ньому було тридцять девʼять і пʼять.
— Ти гориш.... Я зараз зроблю тобі спеціальний чайок.
— Та все одно за пару днів саме пройде, — сказав він і усміхнувся. — Я завжди так хворію. Два три дні жахливо погано, а потім все як рукою знімає.
— Говорила з кимось? Я чув голоси...
— Так, — я кивнула.
— З Тимуром? Ви з ним дуже близькі...
Зараз мені треба було вирішити, як вчиняти далі. Мені не хотілось, щоб гра перемішувалась з реальністю, хотілось розставити всі крапки над «і». Але в той самий час зробити це було страшно.
— Так, з ним, — я знов кивнула. — І ми насправді близькі, — не стала приховувати я.
— Все ж зустрічаєтесь?
— Так, а може й ні, не знаю, — я зітхнула. — Все складно. Але я... Він мені подобається, — все ж сказала я.
Зізнатись в цьому Дімі було легше, ніж самому Тимуру. Все ж я боялась таких слів. Вони, авжеж, могли змінити наші відносини в кращий бік, але з іншої сторони, могли і нашкодити.
— Зрозуміло, — він сумно усміхнувся. — Хоча, в принципі я і так розумів це, — хлопець зазирнув мені в очі. — Та це не означає, що я здамся. Він надто легковажний і не гідний тебе.
— Не такий вже він і легковажний, — я відвела погляд.
— Ладно, не будемо сперечатися про це. Просто знай, що я завжди поруч. Якщо тобі буде потрібна допомога, підтримка, будь-що, я завжди дам це тобі. Більше я не буду таким егоїстичним, як тоді, — серйозно сказав він. — І якщо ти даси мені шанс, я точно зроблю тебе щасливою, бо я кохаю тебе Машо, кохав усі ці роки.
Він так дивився на мене, що я розуміла, що Діма не обманював. Його погляд був сповнений кохання і рішучості. Як же я чекала такого тоді, коли він їхав... Але це сталося тільки зараз. На жаль, а може навпаки. Можливо, все сталося так, як мало статися.
— Я вже казала, що не можу відповісти на твої почуття, — все ж відповіла йому я.
— Це зараз, — він сумно усміхнувся. — Але я вмію чекати. Ти ще побачиш, що він — просто дитина в тілі чоловіка. Коли це станеться, прийди до мене. Я обіцяю, що зроблю для тебе все.
Я не знала, що відповідати на ці слова.
— Випий ліки, — нарешті промовила, поставивши чашку на тумбочку.
Потім встала, розвернулась і вийшла.
Продовжила готувати. Зосередилась на простих діях.
Помішати, посолити, дорізати овочі, закинути, помішати, додати зелені, доварити....
Так пройшло ще пів години.
Коли бульйон, пюре та відварна курка були готові, я дістала овочі і порізала легкий салат.
Після цього налила бульйон в тарілки, щоб застигав.
Потім знов пішла до Діми.
Коли зайшла до кімнати, одразу заговорила:
— У тебе є столик для ліжка?
— Так, але я прийду на кухню, — він прийняв сидяче положення. — Голова і горло болять трохи менше, ліки, схоже, діють.
— Впевнений?
— Так, — він кивнув і встав з ліжка.
В шортах та футболці синього кольору виглядав як в піжамці.
Це мене чомусь усміхнуло.
— Тоді підемо.
Я розвернулась і пішла з кімнати до кухні. Діма йшов за мною.
Ми сіли за стіл.
— Виглядає смачно, — сказав він, беручи до рук ложку.
— Сподіваюсь, що і на смак нічого, — я усміхнулась.
Хотілось трохи розрядити атмосферу.
Він теж усміхнувся, а потім спробував суп.
— Смачно, як завжди, — сказав він.
— І як ти це памʼятаєш? Вже не один рік пройшов.
— Уяви собі, памʼятаю, — він мʼяко усміхнувся. — Думаю, то був мій найщасливіший період життя.
Після цього ми їли мовчки. Я не знала що говорити. Його слова постійно, буквально постійно змушували ніяковіти. І це було неправильно.
Коли ми доїли суп, я забрала тарілки й поставила перед хлопцем другу страву — картоплю з мʼясом та салатом. Пюре буде легко ковтати, та й горло не заболить. А ще воно містить достатньо калорій.
Щодо мʼяса, то можливо краще б було посмажити котлети, однак тоді б я готувала ще на годину довше. Не хотілось змушувати хвору людину чекати так довго.
Не знала, чи буде він їсти овочі в такому стані, але поклала на тарілку і їх, бо в них багато вітамінів і корисних мікро- та макроелементів.
— Дякую тобі, Машо, — сказав він, коли доїв. — Чесно кажучи, я навіть і не мріяв, що ти приїдеш до мене отак, на вечір, практично в ніч.
— Хіба в мене був вибір? — я усміхнулась. — Все ж, ми з тобою не чужі люди.
— Так, — погодився він. — Не чужі.
— Я приїду до тебе ще завтра, — сказала, встаючи з-за столу і забираючи посуд. — Зараз приберусь, сховаю їжу до холодильника і поїду додому.
— До нього, — уточнив він.
— Так... Стоп, я про це не казала, — чомусь мені знов стало ніяково.
— Я здогадався по твоєму стривоженому стану, — він усміхнувся.
— Шерлок прямо, — пробубніла я.
— Ну пробач все ж я непогано тебе знаю, Машо.
— Напевно, — погодилась я, ховаючи брудний посуд в посудомийку.
Він промовчав. Я прибрала їжу, протерла стіл. Він дивився на мене весь цей час.
Коли закінчила, на годиннику була майже перша ночі. Викликала таксі, почала вдягатись.
Коли таксі підʼїхало, взулась.
Діма провів мене до дверей.
— Запамʼятай. Я завжди буду на твоєму боці, — сказав він.
— Я знаю, бувай, — сказала я.
Коли почула тихе, але впевнене «бувай», вийшла з квартири та пішла сходами вниз, до таксі....
 

ТИМУР
 

Чесно кажучи, я переживав. Вона взяла поїхала до нього, такого всього хворого і нещасного.