15. Тимур|Маша. Розмова і рішення

— Ну то бери і їдь, — раптом сказав мені брат.

— Дякую, — я простягнув руку Артемові.

Брат усміхнувся і потиснув мою долоню.

— До речі... Я багато думав про ваше питання, щодо усиновлення, — раптом згадав я.

— І що ж ти надумав? — він усміхнувся.

— Чесно кажучи, спочатку я був проти. Все ж, це велика відповідальність, а дитина... Дитина може бути вередливою, або ще гірше, наприклад, хворою.

Я говорив з ним абсолютно чесно. Думаю, Артем заслуговував почути мою щиру думку, саме тому я і озвучив всі мої страхи щодо цього питання.

— Але з рідною дитиною може трапитись те саме, — брат подивився на мене.

— Знаю, — я кивнув. — Просто переживаю за вас.

— Дякую, — він усміхнувся.

— Якщо захочете, зможу бути хрещеним, — раптом сказав я.

Ця думка прийшла до мене спонтанно. Але я вірив, що це правильно. Брат, з яким у мене було багато спірних моментів, завжди сильний і впевнений, стабільний, зараз і сам потребував моєї підтримки, я це бачив.

— Правда? Дякую, брате, — його обличчя аж пом’якшилось. — Ми були б раді цьому.

— Батьки теж приймуть це, — додав я. — Ось побачиш. Просто дайте їм час.

Він кивнув і ми пройшли до передпокою. Я швидко вдягався: хотів нарешті поїхати до Маші.

— Хай щастить, — сказав Артем, коли я вдягнувся.

— Дякую, — я кивнув, ми знов потиснули руки. — До речі, завтра приходьте до нас з Машею. На сімейну вечерю.

— До вас? — він усміхнувся.

— Так, — я кивнув, — ну а що, ми живемо разом, нехай і для батьків... Хоча, я вже не думаю, що робив все це заради того, щоб заспокоїти їх.

— Зрозуміло, — він усміхнувся. — Добре, ми прийдемо. Радий, що у тебе все налагоджується.

— До зустрічі.

— До зустрічі...

Дорога додому пройшла доволі швидко. Настрій був хороший, я був впевнений, що зараз зможу остаточно розставити всі крапки над «і»  так, щоб Маша не могла просто це проігнорувати.

Дорогою згадував усе, що відбулось з нами за останній час.

Ми ж так довго працювали разом... Але та іскра, яка пролетіла між нами ще при зустрічі, і досі не згасла. Маша була з тих особливих людей, які просто зачаровували. Вона не намагалась йти протореною доріжкою, завжди сама обирала свій шлях. Завжди була відповідальною і дуже чесною.

Напевно, вона б була ідеальним керівником, однак це було не те, чого вона хотіла. Взяти хоча б її ставлення до родинного бізнесу. Вона вже давно могла б очолювати його.

Так, її сестра Даша має ентузіазм і теж талановита, однак вона не настільки крутий менеджер, як Маша, я це точно знаю.

Спочатку вона не планувала будувати кар’єру на моїй фірмі. Однак нам було комфортно працювати разом, думаю, тому вона не пішла.

Авжеж, був ще один варіант, але в світлі останніх подій він здавався мені маловірогідним. Що, якщо я вже тоді їй дійсно подобався?

Тоді було б логічно не йти з фірми.

Однак скоріш за все я просто видавав бажане за дійсне.

Зараз вона теж вела себе дивно. З одного боку, вона відповідала на мої поцілунки...

Мені одразу ж згадався цей поцілунок. Коли мені подзвонила дівчина з бару...

— Так, я, — відповіла вона. — Стало нудно, вирішила зателефонувати тобі...

— Зрозуміло, — сказав, і саме в цей момент Маша пройшла повз мене, виходячи з кухні. — Пробач, я зараз трохи зайнятий... Я передзвоню, — я скинув виклик і кинувся до подруги.

Схопив її за руку вже в передпокої.

Маша намагалась вирвати руку, навіть не обертаючись. А я не розумів, що сталось.

— Машо, що сталось? — запитав я її, стаючи перед нею.

— Відпусти мене будь ласка, — тихо сказала вона, ховаючи очі.

— Що з твоїм голосом? — я торкнувся її підборіддя кінчиками пальців, змусивши дівчину подивитись на мене.

Побачив, що в її очах стояли сльози, і це збило мене з пантелику.

— Відпусти, — вона все ж вирвала руку і пішла сходами вгору.