14. Маша. Перед важливими подіями або затишшя перед бурею.

Серце билося дуже швидко. Він пішов буквально одразу, не давши мені нічого відповісти... Хоча ні, обманюю. Він давав мені шанс. І не один. Але я сама не хотіла відповідати. Точніше, я хотіла, але не могла... Або могла, але не хотіла. Тому що не знала, як це вплине на майбутнє, боялась, що це зробить тільки гірше.

Одразу захотілось відкрити комп’ютер і вилити всі думки в нову історію. Раз я не могла сказати йому, хотіла хоча б написати це все кудись, вилити, щоб стало легше.

Але я не сіла... Одночасно хотілось забутись і ніколи не забувати. Його ніжний погляд і дотики плавили мене, руйнували всі ті стіни та бар’єри, які я ставила в надії побути поруч якомога довше і не розійтись через те, що ми були разом.

Поки ми не були разом, тож ми не могли розлучитись, отакий парадокс. Я могла знаходитись поряд. Я все ще можу. Але більше не можна дозволяти йому робити щось накшталт того, що він зробив сьогодні.

Ще хоча б один поцілунок, один дотик... Тоді я просто не зможу опиратися.

Однак саме тоді, коли він досягне свого, все і закінчиться. Я дуже добре знала Тимура і розуміла, що він просто надто азартний. Зараз йому в голову вдарив саме азарт, як і завжди...

Хоч і виглядав він доволі серйозно, але ж... Не знаю.

Шкода, що я так і не мала когось, з ким можна було поговорити.

Спочатку робота забрала практично увесь вільний час, потім Тимур забрав і ті крихти, що залишались. Поступово увесь мій світ звузився до нього. І я не знала, чи це добре, чи погано.

Згадалось, як він вперше запропонував мені цю авантюру...

— Не важливо, — Тимур зітхнув. — Зараз мені треба хоч якось довести батькові, що я теж серйозний. І що саме я маю очолити фірму.

— Невже ти й на тверезу голову будеш говорити мені про якихось там наречених? — в шоці перепитала я.

Я все ж не була готова до цього... Не коли він тверезий. Чи зможу я тримати обличчя? Чи витримаю його натиск? Чи зможу відмовити?

Купа питань крутилися одночасно в моїй голові і цей мій стан мені зовсім не подобався.

— О, то я вже казав? — він усміхнувся. — Так, ти маєш допомогти з цим. Бо ж мені не підійде якась з наших акторок, це буде надто очевидно, — почав з ентузіазмом розказувати він. — В ідеалі кандидатка мала б давно бути біля мене, щоб батьки її бачили, але все одно не знали достатньо близько, — він раптом подивився на мене і на нього ніби зійшло осяяння.

— Ні, — захитала головою в знак заперечення, коли почала розуміти, до чого він веде. — Я ніколи і нізащо не буду грати твою наречену!

Вже тоді я напевно розуміла, що не зможу йому відмовити. Хоч і намагалась це зробити. Бо розумом я все одно знала, що це зробить тільки гірше, змусить мене страждати...

Але Тимур, як і завжди, був дуже впертим і не відставав. Знов і знов питав мене.... А я відмовлялась.

— Та хіба ти не розумієш, що такими іграми ти тільки покажеш їм, що зовсім несерйозний? — здивовано запитала його я.