13. Маша. Відкриття карт

В голові паморочилось, я буквально тонула в цьому поцілунку. Стільки разів уявляла собі це, але... Серце билося дуже швидко, думки плутались.
Я зрозуміла, що мої почуття за ці роки зовсім не змінились, і це лякало мене.
Коли він відірвався від моїх губ, я привідкрила очі.
Тимур дивився на мене з ніжністю.
— Машо, давно хотів тобі сказати, що...
— Тихо, — приклала пальця до його губ. — Не хочу нічого чути.
Підозрювала, що він піддасться моменту і захоче сказати те, що я хотіла почути. Але я не могла цього дозволити. Тимур завжди був надто імпульсивним і приймав рішення, нічого не обдумавши.
А я не зможу... Я не зможу відмовити. А потім, якщо він буде шкодувати, то між нами буде все зруйновано. Я не хочу втратити наші стосунки через якусь примху.
— Але...
— Будь ласка, — відвела погляд. — Не треба.
— Добре, — Тимур відпустив мене і теж відвів погляд.
Відчувала напругу між нами, однак не думала, що помилилась з рішенням. Що б він там не сказав, він не дасть мені того, що я хотіла, і ми обидва просто розчаруємось одне в одному. І взагалі, завтра приїдуть його батьки. Треба підготуватись.
— Піду візьму фотографії... — сказала я і швидко пірнула за двері своєї кімнати.
Як тільки закрила за собою вхід в кімнату, зітхнула.
Ну чому, чому саме зараз? Знає ж, що завтра приїдуть батьки. Навіщо створювати проблеми? Я хотіла, щоб між нами не було ніякої напруги перед ними. Все ж, ми маємо виглядати як пара, яка давно зустрічається, а не як двоє школярів, які вперше поцілувалися. Хоча, авжеж ми не школярі, та й цей поцілунок в нас не перший.
Але щоки горіли так, ніби ми дійсно вперше зробили це. Тимур був не п’яний, дивився на мене так, ніби... Ні, не можна. Не можна навіть думати про таке. Я не хочу знов сподіватись. Тоді він не ризикнув зробити крок. Зараз буде те ж саме. Він ніколи не виросте. Не хочу тішити себе марними сподіваннями.
В душі було занадто багато всього... Хотілось виплеснути ці емоції. Я дістала ноутбук і почала друкувати все, що приходило в голову, продовжуючи сюжет розпочатої історії.
Письмо заспокоювало мене. Не помітила, як пройшло декілька годин.
— Машо, можна увійти? — почула я з-за дверей у мою спальню.
— Так, — швидко закрила ноутбук і зайняла більш пристойне сидяче положення.
— Я там м’ясо посмажив, — сказав він, заходячи. — І салат ще змастив, такий, як ти колись мені робила. Пообідаємо?
— Так, авжеж, — я відклала комп’ютер і встала з ліжка. Ми пішли вниз.
Тимур дійсно приготував обід і навіть сам прибрав за собою. Я подивилась на годинник, що висів на стіні: схоже, я писала понад три години.
— Сідай, я накладу, — сказав він, підійшовши до плити.
Я сіла і вже через пару секунд переді мною була тарілка з ніжною телятиною і салатом. Собі Тимур поклав те ж саме. Сів навпроти мене, перед тим поклавши на стіл столове приладдя для нас обох.
— Не думала, що ти готуєш і корисну їжу, — я усміхнулась.
Хотілось розрядити атмосферу, повернутись в нормальне дружнє русло.
— Готувати м’ясо не так складно, особливо таке, — він відрізав шматок телятини. — Головне — їсти його гарячим, бо ж це телятина.
— Які глибокі знання, — я продовжувала усміхатись. — Може, і на вечерю завтра щось приготуєш?
— Я завжди готовий допомогти, — сказав він, зазирнувши мені в очі. — Тільки скажи, що треба. Я правда постараюсь, — він зітхнув. — Знаю, що ти не дуже віриш в мене, однак коли я чогось дійсно хочу, я готовий на все, аби досягти цього.
Ця фраза тільки підтвердила мої здогадки. Схоже, Тимур сприйняв все, що відбувалось між нами, за якусь нову гру. Виклик, який я зробила йому, відмовивши.
Але я не хочу грати. Не буду. Я зробила правильний вибір, тепер я була впевнена в цьому....
Однак все одно на душі було якось погано. Можливо, варто було з кимось поговорити... Однак через те, що я майже весь свій час приділяла роботі та Тимуру, в мене не було друзів окрім нього. А говорити з ним про нього ж — точно не варіант.
Також були рідні... Мама постійно цікавилась моїм приватним життям, однак вся її зацікавленість зазвичай закінчувалась натяками на те, що мені вже час одружитися, щоб вони з батьком за мене не переживали.
До Даші ні з чим подібним вони ніколи не лізли. Вона була надією батька, його зірковою дитиною, яка пішла по його стопах. Він завжди пишався нею.... З самого дитинства. Мама також підтримувала його ставлення і Дашу не чіпала, знаючи, що вона — зайнята дівчинка. Тим паче вона була молодшою, тож спершу мама планувала видати заміж саме мене.
«Годинник тікає» і все таке. Вона дуже любила подібні фразочки.
— Машо, — він торкнувся кінчиками пальців моєї долоні, а я від несподіванки дернула руку на себе, ніби обпеклась.
— Ти в порядку? — запитав він, прибираючи руку. — Зовсім не поїла...
— Так, все нормально, — я взяла до рук виделку та ніж і почала різати м’ясо.
Воно вже трохи застигло і тому різалось не так добре. Кинула погляд в тарілку Тимура — той вже все з’їв.
Спробувала шматочок.
— Ти молодець, смачно вийшло, — усміхнулась я.
— Дякую, — він кивнув.
Потім я швиденько їла м’ясо шматок за шматочком, заїдаючи його салатом.
Тимур так старався, а я знов літала десь в хмарах і дозволила їжі застигнути.
Все ж, поруч з ним мені важко сконцентруватись.... Зато грати закохану в нього дівчину, грати його наречену, має бути до болю легко.
Однак я не можу дозволити йому побачити мої справжні почуття.
— Давай зараз розставимо фотки, — запропонувала я. — А ще я там купила вазончики та інші декоративні дрібнички, вони теж мають допомогти додати твоїй домівці затишку.
— Машо, ми можемо поговорити? — раптом запитав мене він.
— Так, авжеж, — я кивнула.
— Скажи мені чесно, що в тебе з Дімою? — він зазирнув мені в очі.
— Не бійся, наші з ним стосунки ніяк не завадять нашій з тобою грі, — запевнила я його.
— Стосунки? — перепитав він, насупившись.
— Він просто ностальгує за минулим, однак зараз між нами нічого нема...
— Зараз... — луною повторив він.
— Чому ти так переживаєш? — запитала я. — Повір, він хороша людина, галантний чоловік, він не буде робити нічого такого, що я не дозволю.
— А ти хочеш йому щось дозволити? — відповів він питанням на питання.
— Ти мене взагалі не слухаєш!
— Я не хочу, щоб ти з ним спілкувалася, поки ми... — він запнувся. — Поки ми граємо пару!
— Ми з ним друзі дитинства, чому це я не маю з ним спілкуватися? — я знов починала злитися.
— Він тобі подобається! Інакше я не розумію, чому ти так вчиняєш! Чому ти відштовхнула мене?
— В цьому якраз вся проблема! Все, буквально все, що ти робиш, ти робиш задля того, щоб когось обігнати чи щось подібне! А я тобі не якийсь трофей, Тимуре! — я аж підвищила голос.
— Я не казав, що ти якийсь там трофей...
— Хоч і не казав, але виходить саме так. Я ніби трофей! Ти хочеш перемогти «суперника», хоча насправді ані тобі, ані мені ці стосунки просто непотрібні! Якби я не пообіцяла допомогти тобі, я б вже давно була вдома. Але тобі пощастило, я тримаю своє слово, і тому буду грати твою наречену. Однак це не означає, що ти маєш на мене якісь права, прямо як на річ, зрозумів?...
Схоже, я аж кричала. Тимур в шоці дивився на мене.
— Я ніколи не вважав тебе річчю, — нарешті сказав він, вставши з-за столу і подивившись на мене згори вниз. — Ніколи не ставився до тебе зверхньо. Тільки ти постійно бачиш у мені щось зверхнє і просто ігноруєш мене справжнього.
— Це неправда...
— А ти мені дійсно подобаєшся, хочеш вір, а хочеш ні. І саме тому я ревную тебе до Діми. Так, я ревную, — він зітхнув і його голос раптом став спокійнішим. — І насправді не тому, що ти граєш мою наречену.
— Але хвилину тому ти сказав навпаки...
— Не хотілось визнавати, — він знов сів і зазирнув мені в очі. — Так, Машо, я ревную тебе до Діми тому, що ти мені подобаєшся. І навіть якщо ти не хочеш цього чути, я мушу це сказати.

ТИМУР

Я дійсно зробив це. Сказав все, що думаю. Навіть сам здивувався.
Маша стояла мовчки й не знала, що відповісти. Змушувати її відповідати на мої почуття було неправильно, тож я поспішив їй про це повідомити.
— І це не зобов’язує тебе ні до чого, — все ж сказав я.
Хотілось сказати інше, але по її обличчю я бачив, що зараз не той момент. Ну нехай. Я доведу їй, що все, що я сказав — правда.
Я дістав з кишені телефон, розвернувся і почав переглядати контакти, паралельно рухаючись до сходів.
Не знаю чому, але вважав, що Маша все ж відповість на мої почуття, я був впевнений, що теж їй подобаюсь, однак вона вирішила мовчати.
Цікаво, я це все собі надумав? Чи вона дійсно щось відчуває до мене. Наш поцілунок говорив мені, що я мав рацію, однак її поведінка...
Ладно, в будь-якому випадку, зараз вона живе в мене й обіцяла дотримати слова та допомогти мені. Допоки вона тут, у мене є шанс вивести її на чисту воду.
Не хочу, щоб вона бачилась з Дімою. Не хочу відпускати її. За час, поки вона у мене, я маю довести їй, що мої почуття щирі.
Зараз мені дуже хотілось поговорити з кимось... Все ж, вона знов відштовхнула мене і це було боляче.
Я знайшов контакт Артема і натиснув на кнопку виклику.
Декілька коротких гудків показали, що брат з кимось розмовляє.
Я спустився на перший поверх, зайшов на кухню. Поставив чайник і знов відкрив контакти. Подивився на номер батька.
Раніше ми з ним дуже добре ладнали... Допоки він не захотів мене одружити. Я нічого від них не приховував, завжди був щирим. А тепер я навіть не можу з ним поговорити про цю ситуацію.
Можливо, я прийняв неправильне рішення, запропонувавши Маші всю цю авантюру. Однак навіть якщо і так, я не жалкував. Наші стосунки сильно просунулись менш ніж за пару діб, і воно того вартувало.
Якщо зараз зізнаюсь батькам, розкажу їм все, вона муситиме повірити, що я кажу правду. Можливо, це єдиний варіант.
Коли вода закипіла, я заварив чай прямо у чашці та сів за стіл.
Саме в цей момент мій телефон задзвонив. Передзвонював брат.
Я приклав трубку до вуха і відповів.
— Привіт, в тебе сьогодні буде годинка часу? — не став я ходити колами.
— Авжеж. У тебе все в порядку? — злегка стурбовано запитав він.
— Так, але поговорити б з кимось не завадило.
— Добре. Можеш приїхати до нас, — запропонував він.
— Окей, тоді буду десь за годину, нормально? — перепитав я.
— Так, будемо чекати.
— Добре, до зустрічі.
— До зустрічі.
Я скинув виклик і знов пішов на другий поверх лофту, до спальні. Зайшов у кімнату, підійшов до шафи, відкрив її. Дістав джинси, а також зняв з вішака простий темний светр від Tommy Hilfiger, який тепер себе позиціонував просто як Tommy.
Вже давно замовляв речі тільки з Америки, реєструвався на офіційних сайтах американських та європейських фірм одягу і купував те, що купують американці, а не те, що доїжджає до нас або продається в Європі.
Коли перевдягнувся і вийшов з кімнати, саме зіткнувся з Машею.
— Ти кудись йдеш? — запитала вона, побачивши, що я перевдягнувся з домашнього одягу у вуличний.
— Так, — кивнув. — Артем подзвонив, попросив під’їхати, щось там допомогти, — я відвів погляд.
Обманював, але лише частково. Я ж дійсно їхав до Артема, однак з іншої причини, яку називати Маші не хотів.
— Зрозуміло, — тихо сказала вона. — А завтра він теж прийде зі своєю дівчиною? Можливо, нам би було легше, якби і вони теж були на вечері, тоді не вся увага буде зосереджена на нас.
— Так, я теж про це думав, — я знов подивився на Машу і кивнув. — Я запрошу їх.
— Добре, — вона кивнула.
Я відчував між нами якусь ніяковість, незручність, і це мені, авжеж, не подобалось.
— Замкнись за мною, — сказав і пішов на сходи, спустився вниз.
Маша спустилась за мною і ми пройшли до передпокою.
— Побачимось ввечері, — сказав і швидко чмокнув її в щоку.
Маша такого не очікувала і, схоже, навіть злегка почервоніла. А я вирішив, що не буду відступати....
Дорога до будинку брата зайняла майже годину. Все ж, він жив майже за містом, а я — в центрі.
Коли припаркувався перед воротами, вийшов з машини й подзвонив у дзвоник. Мені відразу відкрили. Пройшов надвір, підійшов до дверей, які відкрились ще до того, як я постукав.
Артем вже стояв на порозі з простягнутою до мене рукою.
— Привіт, — я потиснув простягнуту мені руку.
— Привіт, — він пропустив мене всередину. — Роздягайся, ми вдома самі, тож зможемо спокійно поговорити.
— Куди вже дружину подів? — я усміхнувся і ми пройшли до вітальні, я сів.
— Вона поїхала зустрічатись з подружкою, яку хоче зробити хрещеною, — він сів поруч зі мною.
— Будеш щось пити? — запитав брат. — Чай, кава, щось більш міцне?
— Ні, я хочу повернутися на машині, та й завтра важкий день. Батьки прийдуть до нас, — я зітхнув.
— Як у вас з Машею? — запитав брат. — Ти зізнався їй?
— Ну я сказав, що вона мені подобається, але вона схоже не повірила.
— Або їй недостатньо просто подобатись, — припустив Артем. — Вона завжди дивилась на тебе закоханим поглядом, не вірю, що ти не помічав.
— Ти ж знаєш, колись ми ледь не перейшли межу. Але ні вона, ні я не були до цього готові.
— А зараз? — брат подивився на мене.
— Не знаю, я думаю, що ми готові, бачу, що вона теж цього хоче, але чомусь не наважується. Хоча чому «чомусь». Я чітко знаю причину, вона ж її назвала.
— І що за причина? — перепитав Артем. — Що між вами сталось?
— Вона сказала, що для мене вона просто трофей. Я це заперечив, сказав, що вона мені подобається. І що я її ревную.
— Ну можливо вона дійсно подумала, що для тебе це чергове змагання, ти надто любиш змагання, — припустив брат.
— Але це не змагання. Я ж чітко сказав, що вона мені подобається.
— А крім того сказав про ревнощі. Тож я розумію її. Вона не хоче, щоб ти починав стосунки просто через те, що нею почав цікавитись інший чоловік.
— Але ж я не винен, що саме це дійсно і підштовхнуло мене!
— Просто доведи їй, — запропонував він. — Не треба слів. Доведи, що дійсно відчуваєш до неї щось більше за ревнощі.
— І як? Завтра приходять батьки... Нам знов треба розігрувати пару... Мені здається, що їй це не дуже подобається.
— Авжеж, вона хоче бути з тобою по-справжньому, а виходить, що ви все ще зустрічаєтесь для батьків.
— То що мені робити? — запитав я. — Розказати все батькам при ній? Щоб вона повірила...
— Ти знов думаєш тільки про себе, Тимуре. Думаєш, їй буде комфортно перед батьками, якщо ти втнеш щось таке? — він подивився мені в очі.
— Ти не критикуй, а порадь щось, — я зітхнув.
— Просто підтримуй її, допомагай, слухай. Почни з цього, а не з залицянь. Розумію, що це не зовсім у твоєму стилі, однак так ти точно зможеш показати їй, що вона тобі важлива, а не просто трофей.
— Точно... Я ж казав, що зі мною вона зможе нарешті зайнятись творчістю, — згадав я. — Можна поцікавитись, на якому вона етапі.
— Творчістю? — здивувався Артем.
— Так, — я кивнув. — Вона хоче писати. Але батьки проти.
— Зрозуміло... Ну авжеж я їх теж розумію. Все ж вона — старша донька і спадкоємиця.
— Але це не значить, що вона зобов’язана йти тим шляхом, який обрали вони.
— Теж правда, — брат кивнув. — Радий, що ти щось придумав, — він усміхнувся.
— Так, я теж, — я кивнув. — Хочу побачити її...