12. Маша|Тимур. Місія нездійсненна

Тимур поводився незвично. Раніше він постійно жартував і тому подібне, коли ми залишались наодинці, а зараз вів машину мовчки. Коли зупинився біля мого будинку, то просто натиснув на кнопку відмикання дверей.

— Не забудь взяти щось для того, щоб показати що ти живеш у мене. Фотки там, ще щось, — сказав, подивившись на мене.

— Добре, — я кивнула і вийшла з машини.

Пішла додому. Як тільки зайшла і зняла верхній одяг та взуття, пішла до спальні. Спочатку вирішила зібрати ті речі, які необхідні мені для пари днів проживання в гостях.

Дістала чемодан з верхньої полички шафи-купе, відкрила його. Потім почала обирати речі з шафи.

Розібралась в спальні, обрала все необхідне, потім пішла до ванної кімнати. Зібрала там все необхідне для купання та вмивання, а також косметику.

Повернулась до спальні, вклала все з ванної в чемодан. Потім закрила його і понесла до передпокою. Після цього пішла на кухню. Дістала з холодильника мʼясо та овочі, а також трохи фруктів.

Вже коли збиралась виходити, згадала, що він просив ще й фотки... Звідки знав, що вони в мене є? Я дійсно мала декілька роздрукованих фото з нами.

Підійшла до тумби біля ліжка, відкрила нижню шуфляду, підійняла білизну і побачила ті фотографії. Тут було не менше двадцяти знімків.

Напевно, забагато. Треба обрати ті, що більш нейтральні. Не хотілось, щоб Тимур подумав зайвого. Хай би як я не ставилась до нього, я не хочу, щоб він цим користувався. Не те щоб я думала, що він захоче скористатись, просто...

Коли в моїй кишені задзвонив телефон, я аж здригнулась. Дістала його: дзвонив Тимур.

— Я вже йду, — сказала, відповівши на дзвінок і приклавши слухавку до вуха.

— Ні, я не хотів тебе квапити, — почав він, — Просто... Ой, пробач, дзвонять, загалом, чекаю в машині, — сказав і відбив виклик.

І чому він одразу скинув виклик... Цікаво, хто йому дзвонив? Навряд по роботі, бо ж робочий час скінчився. Його партнери не мали звички дзвонити ввечері. Та й взагалі надавали перевагу спочатку подзвонити мені, бо часто я знала графік Тимура набагато краще, ніж він сам.

Я взяла сумку і пішла до передпокою. Взулась, вдягнулась і вийшла...

Тимур стояв на вулиці. Сховав телефон в кишеню і одразу вихопив мій чемодан.

— Якби знав, що таку громадину візьмеш, пішов би і сам виніс, — усміхнувся, понісши чемодан до багажника. Заклав його, а потім повернувся до сидіння водія.

— Дякую за допомогу,  — я теж сіла на переднє сидіння.

— Поїхали,  — він продовжив усміхатись.

Він увімкнув музику з телефона на динаміки в машині. Не дуже голосно. А я згадала цю пісню. Вона грала на нашому останньому новорічному корпоративі майже рік тому.

Все ж, як швидко йшов час... Здавалось би, що та вечірка тільки-тільки була, однак вже пройшов практично рік. За всією цією роботою ми не встигли й озирнутись, як прийшов черговий грудень.

Скоро і новий корпоратив, і нові пригоди мого коханого боса. Хоч і сказала це тільки подумки, але схоже, щоки самі собою почервоніли...

— Машо, все в порядку? — звернувся до мене Тимур. — Щось ти якась надто мовчазна.

— Так, — я кивнула. — Все добре.

Він теж кивнув, так і не відвівши погляд від дороги. Слава Богу, він був за кермом і не бачив мого обличчя.

Доїхали доволі швидко. Тимур мав у власності і будинок, і квартиру-лофт, однак в квартирі все ж проводив більше часу. Саме тому ми вирішили, що я переїду саме до лофту.

Коли він припаркував машину і ми вийшли, Тимур дістав мій чемодан.

— Ого, ти туди що цегли наклала? — він усміхнувся.

— Якої ще цегли? — усміхнулась у відповідь. — Цегла давно вже не в моді, там сайдинг для утеплення.

— Думаєш, у мене вдома тобі буде холодно? — подивився прямо в очі. — Повір, я не дам тобі змерзнути.

— Дивись не перегори завчасно, батьків твоїх ще нема, тож не треба розігрувати цей спектакль, — я тихо засміялась.

Маскувати за сміхом біль здавалось нормальним виходом. Тимур ніколи не подивиться на мене, як на дівчину, я розуміла це, однак все одно ніяк не могла змиритися. Дурне серце весь час плекало якісь надії.

Тимур на цей мій випад не відповів: лише усміхнувся і поніс речі до підʼїзду.

Ми пройшли до ліфту, Тимур викликав його. Потім зайшли всередину... Поїхали на передостанній поверх, підійшли до його квартири.

Він відімкнув замок і ми зайшли всередину.

Я рідко бувала тут: зазвичай Тимур сам приходив до мене і ми бачились на моїй території.

Його квартира завжди здавалась мені холодною... Здавалось, ніби він щойно переїхав, бо тут не було нічого окрім речей всередині шаф. Авжеж, я розуміла, що він хлопець, але хоча б фіранки можна було б і повісити.

— Ти так і не повісив фіранки, — сказала я вголос.

— Та нащо вони потрібні, — усміхнувся.

— Треба буде завтра купити. Бо я б ніколи не жила в квартирі без фіранок, це варварство... Та й одразу зрозуміло, що жінки в цій квартирі нема...