11. Маша|Тимур. Я не збираюсь жити у тебе!

Серце забилось дуже часто. Я не знала, що казати, не знала, як реагувати так, щоб Тимур не зрозумів шторму, який підіймаався у моєму серці, коли він говорив щось настільки двозначне.

Якщо для Тимура те, що відбувалося, було простою грою, то для мене... Для мене все це було чимось зовсім іншим.

— Ти ж жартуєш, правда? — сказала, зазирнувши в очі навпроти.

— З чого ти взяла? — перепитав він. — Я абсолютно серйозний. Можемо поїхати прямо сьогодні.

— Я не збираюсь жити у тебе, Тимуре, — я зітхнула. — Але дійсно є сенс привезти до тебе певну кількість своїх речей. Нехай думають, що ми почергово ночуємо то в тебе, то в мене, це буде правдоподібніше. Ти ж не казав, що ми живемо разом?

— Ще тиждень тому я казав їм, що ми з тобою вирішили жити разом. Тобто, ми вже типу мали почати жити разом, тож почергова ночівля не годиться, — він похитав головою.

— Ні, — я схрестила руки на грудях.

Я розуміла, що в жодному разі нам не можна було починати жити разом. Якщо для Тимура це буде чергова пригода, то моє серце просто не готове... Я не зможу грати байдужість двадцять чотири години сім днів на тиждень.

— Ну Машо.... — він подивився на мене його улюбленим благальним поглядом. — Ти обіцяла допомогти. Переїдь на вихідні, а потім поїдеш до себе. Пару днів зіграємось, щоб все виглядало природньо. А потім і за твоїх батьків візьмемось, щоб вони теж тебе перестали діставати щодо професії та одружень.

— Ти так кажеш, ніби вони мені під носа щодня по нареченому сунуть, — я зітхнула.

— Ну щодо цього я не в курсі. Але ж згадай минулий рік. Хіба вони пару разів не сватали тебе з дітьми їхніх бізнес-партнерів? — він продовжував дивитись мені в очі.

Я любила ці очі. Тимур, хоч і був доволі нестабільним і не тягнув на взірець ідеального та турботливого хлопця, однак він завжди був щирим зі мною.

Я завжди сумувала через те, що ми з ним так і не спробували зустрічатися по-справжньому.

— Машо, ти мене взагалі слухаєш? — запитав, простягуючи долоню до мого обличчя, напевно, до щоки.

— Так, — ухилилась від його долоні. — Вони дійсно періодично сватають мене з кимось. І не тільки минулого року.

— Не тільки? — він виглядав здивованим.

— Так, — я кивнула.

— А що з сестрою, її теж сватають?

— Ні, — похитала головою. — Вона — ідеальна спадкоємиця, керівниця і надія батьків. Батько, здається, навпаки боїться, що Дашка раптом закохається і не захоче й надалі займатися бізнесом.

— А мати? Я думав, що саме ваша мати в основному вас і сватає, їіба ні? — перепитав він.

— Так, — знов кивнула. — Але Дашку все одно не так активно. Вона молодша і успішніша, талановита керівниця і все таке, — зітхнула.

— Не кажи так, — Тимур зазирнув мені в очі. — До речі, я не жартував щодо того, що якщо ти переїдеш до мене, я влаштую тобі всі умови для того, щоб ти змогла писати.

— Це все — дурні мрії, неможливо, — відвела погляд.

— Допоки не спробуєш — не дізнаєшся, — знов простягнув до мене руку, але цього разу не торкнувся щоки, а поклав долоню мені на плече. — Я вірю, що в тебе може вийти. Ні, не так, — подивився мені в очі з тільки йому властивою впевненістю. — В тебе точно вийде.

— Як ти можеш бути таким впевненим? — прошепотіла, не відводячи погляд.

— Бо ти — це ти, Машо, я знаю тебе, — він подався вперед.

Я теж прикрила очі. Серце билося дуже швидко. І коли вже його губи мали торкнутися моїх, я раптом почула шепіт на вухо.

— Якщо залишишся поруч, то обіцяю, що дам тобі всі необхідні умови...

Він говорив про умови, про домовленість, а я... Я думала тільки про його губи, які зараз майже торкалися мого вуха.

— Тимуре...

— Машо, — він торкнувся кінчиками пальців моєї шиї, продовжуючи шепотіти на вухо. — Будь ласка, допоможи мені. І я обіцяю, що зроблю все, щоб допомогти тобі.

Після цих слів він відсторонився і знов подивився на мене.

— Добре. Я поживу у тебе, — я зітхнула. — Але тільки три дні. Не більше.

— Супер, — він усміхнувся. — Домовились. А тепер давай попрацюємо...

Він пішов до себе і знов залишив мене зі змішанними почуттями.

З одного боку, я була розчарована. Я відчувала, що між нами все ж промайнула якась іскра, прямо як тоді, в минулому, але Тимур не ризикнув, не пішов до кінця. Якби він зробив цей крок, якби поцілував мене, то скоріш за все я б легко здалась. Він вважав, що я сильна, однак насправді якби він поцілував мене, я б напевно просто розтанула.

З іншого боку, я раділа, що він все ж не пішов далі.

Тим часом на телефон прийшло повідомлення від Діми.

«Машо, привіт, я б хотів зустрітися з тобою сьогодні, якщо ти можеш.»

Я зітхнула. Минулого разу наша зустріч звелася до не дуже приємної розмови про Тимура. Та й почалась вона не надто приємно, якщо врахувати реакцію мого боса-тире-друга-тире-коханого.